Це був уже третій рік. Починає темніти. Я досі йду, я не можу ніяк вийти із цього засніженого лісу. У такі забуті Богом місця весна взагалі не приходить. Як і в моє життя. Мені здається, що я йду вже цілу вічність. Не відчуваю рук і ніг, не відчуваю обличчя. Це просто межа, коли більше не нестерпно, коли вже майже байдуже. Я не хочу зупинятися, бо боюся, що більше не зможу зрушити з місця. Місяць такий бридкий і холодний, він знущається з мене, він сміється там вгорі. Я йду чи стою на місці? Сніг до колін хапає за ноги. І не падати, і не стояти. І жити нестерпно, і вмерти – слабкість. Ліс шепоче якісь неприємні слова, ніби зовсім чужа людина розповідає тобі бридкі подробиці зі свого життя, які ти зовсім не хочеш слухати.
Звідки я йду? Куди? Як я потрапила в цей ліс? Коли я сюди зайшла? Який сьогодні день, рік? Зима. Сьогодні зима. І назавжди. Мабуть, це моя безкінечність. Я пам’ятаю той час, коли ще було тепло, ніби це снилося мені сьогодні вночі. Але цієї ночі я не спала. Можливо це було давно, а можливо кілька днів назад. Я не знаю. Замерзлими руками не можна відчути, як б’ється серце. Якщо воно ще б’ється. Я падаю. Падаю, падаю, падаю. Вже не сніг, не чорне небо, вже місяць сміється якось приглушено.
- Ви виходите зараз?
- Виходити? Виходу немає. Я живу не своїм життям, і ти живеш не своїм життям. Ти борсаєшся в цьому величезному океані, намагаючись вижити, але навіть не можеш уявити собі, який ти нікчемний. Не пручайся, чуєш! Тони! Це єдине, на що ти здатен. Просто тони, бо немає ніякого виходу.
- Психопатка! До лікаря сходи!
Він вийшов з поїзда метро, як виходили всі інші з мого життя. Мене і цей величезний світ розділяє мій нездоровий глузд. Хто вам сказав, що я божевільна? Це ви божевільні, бо такі всі однакові. Ви живете однаковими життями і помрете однаково. Ви всі нещасні. І я нещасна, але хоч усвідомлюю це. Я люблю свій океан, я тону в ньому нестримно. Я люблю захлинатися його солоною душею і гордо йти на дно, не відчуваючи вже ні прохолоди води, ні сили хвиль. Я не психопатка. Ну може зовсім трошки. Я, мабуть, соціофоб, бо якби хотіла пустити собі кулю в голову, то ніколи б не зробила це демонстративно, я б поїхала далеко за місто, зайшла б глибоко в ліс. Я б стріляла швидко, без роздумів і прощань.
І саме зараз стою в такому лісі, стою по коліна в снігу. Я не збиралася стріляти собі в голову. Але може саме через це сюди і прийшла? Може я вже вистрелила, може я вже мертва і це мій ад? Ніч не така вже і темна. Місяць якийсь хворобливо великий, він так злобно кидає своє світло на сніг. Більше не можу йти, більше не можу думати про те, що буде зі мною вранці.
Що це? Там, буквально за кілька метрів, щось є. У мене по серцю пішов легкий холодок. Я роблю несміливі кроки вперед. Там хтось лежить. Живий? Рухаюся швидше, майже біжу.
- Ти живий? Чувак, ти живий? Що з тобою?
Я присіла біля нього і повернула його за плече обличчям до себе. Сніг навколо нього був закривавлений. Він живий.
- Що сталося? Як…? Що ти…?
- Вони мене дістали, вони по мене прийшли… І все…
При цьому страшному місячному світлі він так нагадував мені когось. Його бліде, майже мертве обличчя так трагічно завмирало, його відчай застиг десь на губах і не міг вирватися в глибину цієї мерзенної ночі. Він хрипів і задихався, ніби тонув. Це його океан забирає цього нещасного хлопця на своє величне дно. Я не відчувала більше холод, я не відчувала нічого, мене наче паралізувало.
- Хто вони?
- Мої непрожиті життя. Ось…
Він приклав мою руку до своїх грудей, там була рана, наче від ножа, чи може чогось іншого, я не знаю. Я відчула кров, таку гарячу, я відчула його безпомічність і власну безпорадність.
- Ей, не помирай, не смій! – я кричала йому, наче він був мені таким рідним, хоча навіть не знала, як його звуть, хто він такий.
- Вони і по тебе прийдуть.
Він помер? Він помер. Я не вмію так жити, я не знаю, як жити в такі моменти. У мене на руках його кров, і я почуваюся так, наче оті непрожиті життя повисли тепер наді мною. Я встала, подивилася навколо себе. Нікого, як і весь цей час. Така дивна розгубленість, я стою скована від страху і ненависті до цього безжального світу. І що далі? Далі ж то що?! Тонути, падати, йти на дно. Іншого виходу немає. І я побігла. Я бігла, падала, піднімалася і далі бігла. Виривала ноги зі снігу до колін і втікала від своїх недавніх спогадів. Неставало повітря у грудях, ноги німіли від холоду і втоми, у мене більше не було сил і я побігла далі. Переді мною прірва. Я зупинилася, дихала на повні легені морозним повітрям. Там внизу річка, така бурхлива і безпощадна до мізерних людських життів. Починає світати. Немає виходу.
Стоп! Зупиніться! Досить! Це не мій фільм! Це не моя роль! Вимкніть камеру! Я не повинна тут бути.
Я просто вийшла, стояла мовчки. Десь далеко хтось гримнув дверима і голосно щось прокричав. Це не моє життя. Я сіла на старий фонтан і закурила свою останню сигарету. Треба проживати власне життя.