Відчуй

Вау.залізна рука в кишечнику зжимає всі нутрощі.Я дихаю через раз, зіниці розширюються.Усі синдроми довершені, відчуття відчуваємі.Я жива чи здається..кому це потрібно.жива

В першу чергу я зробила себе такою, а потім зробила так щоб ви мені повірили. Багато хто із вас будують мене в своїй голові, подібно до того як самі хочуть мене бачити, і відчувати, і це, в цілому зовсім не моя проблема.Я спостерігаю, а потім уже приймаю правила гри, якщо вони мене задовольняють, якщо ні, то "сьогодні ми вас вичеркуємо" Кожен сприймає мене по різному, кожен бачить і відчуває по-своєму і я взагалі не можу вгодити кожному з вас, я можу тільки прийняти правила гри.У всіх людей є своя думка, і ви можете її висловлювати.а от чи будете ви почуті, уже питання.Кожен з вас може змусити повірити в себе інших, та чи приймуть вони ваші правила?Можливо вас сьогодні і вичеркнуть, не почують, не помітять, забьють на вас, та можливо завтра ви знову станете потрібні, бо у вас буде щось потрібне або корисне для когось, тим чи іншим способом. В другу чергу, я повірила в людей, і змусила себе знаходити у ваших обличчах щось, що я зможу написати в своєму новому дописі.І я знаходжу.Бо у кожного є дещо таке, чого я не знайду безмірному всесвіті своїх думок.От чому ви всі мені і потрібні.

Мені не вистачає ще декілька середніх пальців на обох руках, щоб бути справді щасливою.

—Мені набридли люди які думають що можуть все.Усе можуть тільки коти, і то не завжди.

—Мене задовбали люди які не мають своєї думки.Вони своїми пустими очима зривають мені дах.

—Мені не подобаються загримовані люди.Через напомаджені губи нечутно справжніх слів.Крізь накладні вії не видно сяйво очей.Якщо воно, взагалі, існує.

—Мене вражає наглість деяких!Земля, слава Богу обертається навколо Сонця, а не навколо вас.

—Мене лякають брехливі люди.У них багатогранна уява і роздвоєні язики, вони бризкають ядом і кислотою.

—Я не люблю лицемірство.Ой, сьогодні ви зі мною товаришуєте?

—Я не люблю людей які нав'язують свою думку.У кожно є своє "ИМХО" і воно як половий орган, не треба трясти ним на кожному кроці і сунути його усім під ніс, показуючи що воно у вас є.

—Я не розумію людей які "впали в релігію" і ходять по землі грішній та божій немов зомбі, прославляючи свого Бога та розказуючи всім про його подвиги та почесті.Хто захоче, сам до нього прийде, хто ні "буде горіти в пеклі"

—Я не поважаю "дєвочьок легкої поведінки".Вони викликають жалість та відчуття огиди.

—Я боюся старості.Мене лякають старі люди та смерть.

—Я ненавиджу несправжність.

—Я хочу бути котом; 3

В цілому я люблю людей. Вони такі милі коли сплять, або сплять, або краще взагалі сплять.Я люблю виносити їх розум навіки в світи вічного спокою і ейфорії.Особливо люблю крикунів і чокнутих аморальних уродів.Чому, не скажу.Бо не хочу. Люблю пофігістів, з чорними очима і якоюсь штукою на щоці. Люди вони милі.Звичайно до котів їм далеко, але право жити вони таки відвоювали.

Заліпи собі очі багном і піди на пошуки чергового сенсу життя. Збери весь свій здоровий глузд, обмотай його скотчем і засунь собі глибоко в дірку, разом із мораллю та честю.Він там запутається та задихнеться. Збери группу однодумців і влаштуй страйк по місту.Кричи і вимагай повернути минуле.Потім можеш закутатись в нитки і спробувати вистрибнути у вікно. Вийди на сцену і покажи себе.Кривляйся, їж свої пальці, покажи всім те, що ти хочеш щоб вони побачили в тобі.Придумай щось і повір в це.Прикидуйся, доки не почне виходити.І змусь всіх повірити в тебе. А все ж таки, вибери те що тобі потрібно.Залізь у велику дупу.Назви її своїм домом, наводячи жах на оточуючих.Постав там табличку "Опасно" і висмочки собі останній розум.Зіжри сам себе!

Записуйте все що ви думаєте, весь бруд що є в вашій голові, все погане і страшне.Доки ви не пізнаєте свою кроваву і таку гидку сторону ви не будете справді щасливими.Доки ви не покажете своє темне обличчя, люди не пізнають вашу світлу сторону.

Мої хороші масятка приїхали. Як я випрошувала, щоб нас пустили пару людей на пару хвилин з біології. По школі була якась конференція але ми ризикнули. Коли ми вийшли на задній двір(вибігли) в мене посмішка не зходила з обляччя. Це була радість піздєц. Нареешті. Я не можу навіть передати як я скучила. Але можливо вже й я через рік вирушаю в мою напів родіну - Німеччину. Назавжди. Я постараюсь прикласти зусилля для цього. Все буде гуд. Тільки там ;)

ти мабуть скоро задихнешся в особистому гівні, або ж прокинувшись вранці, зрозумієш що залишилася зовсім сама.І ніщо не зможе тебе викупити у темної частини твого життєвого кредо.Ні релігія, ні гроші, ні подарунки.Це як болото, для кожного своє-найкраще.Але топитися в ньому і кричати що це круто не треба, бо душевна смерть зважди гірша ніж фізична.Ти, звичайно, знайдеш собі виправдання, адже нести свій хрест зможе не кожний, а слухати й чути-це дві різні речі.Та відкривати очі, як я бачу ти не хочеш, а грати в свої ігри, тобі в один момент не вистачить сили.

Сьогодні, я вперше за останні пів року захотіла тобі сказати багато багато непотрібних слів.Сьогодні я вперше за останні пів року задумалася над тим, що в середині мене тече твоя манерність.Я, здається, сумую, але як можна сумувати за тим, чого ніколи не мала?До чого не торкалася.Як можна не бачити це, не слухати, але знати що це є, десь далеко за 240 кіломметрів.. Як можна не знати запаха свого щастя? У щастя завжди є запах.Якщо не відчуваєш, то не твоє.
Обережно, двері відчиняються, за втрачену особистість, ніхто відповідальності не несе.

Люди-книги!Що ми читаємо, тим і стаємо.Деякі - пусті.Береш в руки гарну обкладинку, кольорову, з крикливою назвою, що впадає в очі..Щось дивне, цікаве, а в середині пусте, або ж, заповнені перші сторінки.Такі книги ідуть на поличку, де вмирають смертю забутих.Книжка у сірій обкладинці також не буде неймовірно цікавою, хоча, по ідеї я повинна була написати по іншому. Але цікавість проявляється в кожній деталі, і сірість палітурки, не врятує ніякий зміст. Люди - книги, і мовби то, у кожного своя таємниця, та деякі розкрили її в першій частині свого оповідання і читати далі не цікаво, а деякі не мали себе взагалі.Хтось прочитаний, а хтось ще не написаний, і довгими вечорами прописує свою долю на сторінках паперу. За когось, її пишуть інші. Такі різні, із своєю історією, своїм поглядом, своїм світом. І, насправді сумно коли його не має, і залишається лише вкрасти частинку когось, щоб відобразити себе.

Вже час на згадку.
Вже час на гідність.

Вже час світанку.
Твоя наївність.

Мої закони, моя тривалість.
Твоя болючість.
Твоя кривавість.

Так що ти хочеш? Життя без хисту?
Моє запрошення на самовбивство.

Що може бути краще осіннього ранкового парку. Прогулянки по ньому в ранню пору. Коли скрізь туман і на відстані 50ти метрів не видно ні душі.Здавалось, один крок не туди і ти вже ніколи не знайдеш виходу з цієї непроглядної мли. Це повітря, роса, жовто-багряна фарба повсюди. Йдеш, думаєш ні про що. Тільки милуєшся цією порою, тим, чим наділила її природа. Це розслабляє і заставляє не думати про погане.

розкажи мені, Господи, чому насправді найтяжче любити тих хто поруч? чому мені не вдається приходити до них ось так просто як скажімо до тебе? чому, Боже, переважно я або роблю для них замало добрих речей або роблю їх невчасно або запізно або взагалі нічого не встигаю для них зробити? чому Боже я завжди запізнююсь по тому нервую а ти ще запитуєш чому я п’ю так багато кави, а ти нагадуєш що мені її взагалі не варто би пити.. ну хіба що маленьку чашечку на день.

Ми з вами не тих любимо, напевно. У велику любов вірять лише утопісти. Любити без взаємності - це так темно… а ми продовжуєм любити - мазохісти.

Справжність сьогодні неможлива,
І щирість у очах не світиться.
Дружба, на жаль, не важлива.
Мені в ці слова самій не віриться.

Так хочеться несподіванок, радощів,
Без різних натяків, щоб був сюрприз.
Щоб щастя мало безліч відтінків пахощів,
Щоб любов була не тільки черговий каприз.

Так хочеться проспати роботу чи школу,
А запізнившись, спокійно йти, як ні в чому не бувало.
Про своє щастя не кажи ніколи, нікому,
Бо не збудеться (а хочеться щоби збувалось).

Якщо я виконаю всі обіцянки.
Якщо я буду такою, як ти просиш.
Я буду приречена на те щоб піти.
Я буду змушена, навіть якщо ти проти.

Сильним не потрібне чуже плече.
Вони опираються на свої дві і їх не пече,
Що в такому випадку хтось скаже.
Впевненим в собі непотрібні сторонні.

Впевненим комфортно й на самоті.
Самодостатні самі по собі гуляють, як кішки.
Розумієш? Ще трішки,
І я буду змушена від тебе піти.

Половинки потрібні не цілим особам.
І літають в обіймах з одним крилом.
Але знаєш, мій Янголе, останнім часом
Щось так ниє, болить десь під п’ятим ребром.

Розумієш, для того щоб мати потребу
Пригорнутись до тебе й пожалітись тобі.
Ти повинен дозволити мені бути слабкою.
І собою закрити й від тривог берегти.