Shpilevska

Мені якось ніяк на душі.

Я, здається, ненавиджу цю людину, але щось всередині її ще і досі любить. Хоча підсвідомо розумію, що ця людина перегнула палку настільки, що я готова була її вбити. Я себе не розумію. Це важко пояснити, коли в тобі розриваються дві різні думки. І все, здається, вже минуло (і Слава Богу) , але згадується, на жаль. Хочааа. Чому "на жаль" ? Добре, що були такі приємні моменти. Шкода тільки, що саме от так все завершилось.

Люди лицеміри, як-не-як. Невже не можна не обсирати людина після розставання? Хіба так важко? Я ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ ЗРОЗУМІЮ

нє, от справді. все добре, але мені якось не так. взагалі. після всього пережитого - це для мене рай. але якийсь такий стан душі. "Між небом і землею", а точніше " на краю пропасти"

ВСЕ, МЕНЕ ВЖЕ НЕ ТУДИ НЕСЕ, КАРОЧЕ. ооооой, не можу пояснити.все

Розумієте, коли я люблю, я віддаю абсолютно всю свою любов одній конкретній людині. І саме тому після розставання з цією людиною моя любов вичерпується. ось для чого потрібен час - щоб відновити сили, щоб наповнитись любов'ю ще раз, і вже тільки тоді любити знову. а часу для цього потрібно багато.

це моя смерть. ти мене ніколи і не любив. ти з нею. за шо? я заслужила? я заслужила на це? на ті слова? на той погляд? на ці муки? за шо ти мене так мучиш? я нікчемна. як ти казав?шлюха. в мене нема слів. тільки величезний біль, десь в грудях. десь в тілі. вирвіть з мене все. я не хочу це бачити. я не можу це чути. я тебе ненавиджу

ти опустився в моїх очах повністю. тебе більше не існує. ти більше не в середині мене, більше ніколи я тебе туди не пущу. ти був моїм небом, моєю мрією, а тепер ти для мене клітка. мені не хочеться навіть згадувати, навіть дуумати. мене від тебе нудить. бридко. які люди жорстокі і бездушні. це жалюгідно. фу. все. ти опустився.

я йому цього ніколи не вибачу. всі нерви, істерики, приступи тільки через нього. тільки через нього в мене більше немає ні сил, ні здоров"я. а тепер питання: ВАРТО ВИТРАЧАТИ СВОЄ ЗДОРОВ'Я, ЯКЕ НЕ ВІДНОСИТЬСЯ, НА НЬОГО ? ця людина завдала мені такого болю, якого я в житті не відчувала. чи я заслужила на це? може.я вже ні в чому невпевнена. і він і далі спеціально мене мучить, їсть, з"їдаж повністю. він, мабуть, просто хоче, шоб я вмерла. вмерла від болю. таке відчуття, ніби таке скоро і станеться. не можна так казати, але це вже просто край. сьогодні я відчула таке, що не порадила відчути б ні одній людині. це переступило межу. я думала, це кінець. мій кінець. хто-зна, попереду ще ніч. ніхто не застрахований…

я думала, що справді знайшла ту людину, яка мені потрібна. саме того, який відрізнівся від всіх інших. який втікав від стереотипів, вражав мене своєю рішучістю і непохитністю.

це була омана.

тепер і зрозуміла що це за людина. тільки після розставання люди показують свій справжній облік.

Пройде багато часу.
Але колись наступить такий момент, коли мені дійсно стане байдуже, коли я до тебе не повертатимусь думками, коли не згадуватиму, коли повернути мене вже буде неможливо.

Колись таке буде. Тільки б швидше..

Просто я - дурень. Як можна так багато часу не розуміти, що людині на тебе байдуже. Як можна було цього не бачити і не помічати ? Справді. А я ще хотіла, щоб він все побачив, написав мені, подзвонив.

Якби ця людина і справді мене любила - давно б вже все це зробила. Все вибачається. Тим більше, я думаю, що це була не така вже фатальна помилка. Люди помиляються, але потім каються і їх вибачають.

Тому, і справді. Я була дурнем. Просто наівна, мабуть, я ще.

Не варто навіть більше нічого писати про цю людину.

Просто я розчарувалась. Настільки це от якось боляче розуміти, що людині на тебе байдуже. Байдуже. Смішне таке слово. Ніколи не думала, що я на таке заслуговую. І справді.

Просто я не могла ніяк з цим змиритись. Але, думаю, вже пора. Бо більше так продовжуватись не можу. Хіба я заслужила на той клятий чорний список ? Не думаю. А може. Ай, все. З мене вистачить…

Раніше рахувала дні, проведені з тобою. Тепер ж навпаки. Тринадцятий вже пішов. Як би я не гуляла, не виговорювалась, як би мене не підтримували - воно все одно мене їсть. Але я пообіцяла собі, отже, відпустила. Надіюсь, скоро стане легше. Тільки от сни не дають нормально жити. Коли вони закінчаться? Загалом, побачимо. Все

Так, я тебе люблю. Люблю навіть більше, ніж своє життя. Але більше так не може бути. Мене вже нудить від цієї болі всередині. Я не маю сил з цим боротись. Я просто повинна. Я знаю, що казала це вже безліч раз, але це в останнє.

Я тебе відпускаю. В останнє. Ті слова були лише злість, а тепер це серйозно. Я не можу відпустити, але відпущу. Відпущу, бо люблю. Ти був моєю найкращою реальність, а тепер став мрією. Все. Хай тобі стане легше. Оцього я прагну найбільше…

Моя підсвідомість нарешті зрозуміла, що тебе немає. Але навіть уві сні розум шукає якогось виходу. Це кумедно бачити сни, в яких ми вже не разом. Лише в снах ми були разом, а тепер і там немає. Кумедно, справді :) Хоча я рада. Вже хоча би трішки відпускає. Трішки, але відпускає)

як ти казав? за одну ніч змирвся на 1%, правда? хм. 12-ий день, а я ще ніяк не змирюсь. смішно)

Давно вже написала цю міні-новеллу. Хай буде.

Вона сиділа майже в напівтемряві. Лише світло монітора освітлювало кімнату. Вона стримувалась. Не кричала, не кусала кулаки. Просто мучилась, мучилась всередині, вже не відчуваючи болі в тілі. Лише біль душі. Він роз’їдав її зсередини.

Вони боялись зайти, боялись запитати. Не хотіли порушувати її спокій. Хоча, який це був спокій? Це був хаос. Хаос душі, яка більше ніколи не стане попередньою.

Вона знайшла сили встати та підійти до монітору. Яскраве світло засліпило заплакані очі. Вона не думала ні про батьків, ні про теперішню хворобу, яка мучила її вже 5 днів. Типова гнійна ангіна. Але вона надіялась на краще, хоча краще не ставало. Вона не зважала. «Це дрібниці» - подумки заспокоювала себе. Біль в горлі не вщухав ні днем, ні вночі. Здавалось, це боліло не горло, а серце і легені. Взагалі усі груди, але вона не зважала. «Це дрібниці», - знову ж заспокоювала себе.

«Вконтакте» - писало на моніторі. Ну, що ж, дівчинко, знову зайшла ? Іди краще горлом займись, бо болить нестерпно.

Мовчки, витерши сльози, щоб не бачили цей біль, вона вийшла з кімнати. Як його можна було не бачити ? Він відображався на кожній частині тіла: зморщував лоб, зжимав маленькі руки, але найбільше відображався в очах. Блідо-карі очі були сумні. Вона вміла закриватись від людей, ховати в очах біль, але не цього разу. Сьогодні він прийшов неочікувано. Двічі. Одного разу вона стерпіла, та не зараз.

Зайшла на кухню. Стомлена мама сиділа за столом. Посміхнулась. Чи то вона, чи то мама, байдуже. Дістала новий засіб проти ангіни, - мама вичитала цей препарат в інтернеті, - треба запшикати. Фу, гидота, стрепенулась, зціпила зуби, та не подала вигляду. Не варто тривожити і так ніяку маму. Пішла.

Знову кімната в напівтемряві. Знову байдужість до усього. Знову випадкові сльози, які вона не могла зупинити. Він снився їй щодня. Посміхався, цілував її у шийку, такий радісний та добрий. Більше вона його не чіпатиме і не бачитиме. Та кого вона обманює? Кожного дня він їй снитиметься. Можливо, вона забуде нарешті дотик його рук, ніжність поцілунків та правдивість слів (на той час їй саме так здавалось) . Дівчинко, не живи ілюзіями. Ти не забудеш цього, ніколи не забудеш. Можливо, з часом пройде, більше не згадуватимеш.

Хоча, після останніх його слів їй стало байдуже: байдуже чи поїв він, чи тепло одягнений, байдуже на нього. Він її недооцінював. Ніколи не думав, що вона зможе піти, а вона змогла. І надалі зможе бути сильною, не зважаючи на самотні вечори на холодному дивані, промоклому до пір’їнки від сліз. Сльози не допомагали, але й не робили гірше. Біль не вщухав ніразу за цих 5 днів. Як так ? Тільки розстались – одразу ангіна. Це навіть чимось смішно. Але їй було байдуже на такі дрібниці, вона не думала про своє здоров’я, зараз її не цікавило ніщо.

Вона так і сиділа в цій напівтемній кімнаті. Лише світло монітору злегка освітлювало кімнату. Більше ніколи вона не стане такою, як була …

Я люблю ходити там, де було купа приємних спогадів з певними людьми.

В мені і досі живе надія. Чому ? От така я. Навіть після всього цього я надіюсь. Кожен день. Вечір. Ніч.

Відпустила ? Ні-ні. Хочу, але не можу. Щось мені не дає.

Відпустило ? Ох, ні. І досі ні. Чому ? Сама не знаю.

В голові вже котрий день хаос.

Так, я проводжу добре час з друзями. Стає краще. Здається, ніби пустота, яка була, заповнюється. Але це не так.

Пустота не заповниться ніколи. Це, як "чорна дира". Вона або є, або її немає.

Її можна залатати, але це тільки з часом.

Проте я цього чомусь не хочу. Я хочу, щоб була ця пустота. Саме через неї я згадую про тебе. А ці спогади чомусь мені приємні, як би там не було.

Стало б легше, якби я зрозуміла, що не любиш більше. Але я цього точно знати не можу, бо все одно надіюсь, що любиш. Чому надіюсь ? Не знаю.

Цих "не знаю " стало в мене вже так багато, що я навіть не розумію звідки вони в мене беруться.

Я навіть не знаю чого я чекаю ? На що очікую ? Що все буде так само ? Все повернеться ?

А, хто його знає. Я хочу на це надіятись. Хай пройде багато часу, але в мені все одно житиме надія. Може малюсінька, але вона буде.

І тільки тоді, коли я побачу тебе з іншою - вона помре. Тоді я і заспокоюсь.

А, ні. Не заспокоюсь. Сама прекрасно розумію.

Оці фрази, типу: "я буду щаслива, якщо ти будеш щасливим" - брехня повна.

Ти була права. Щастя не залежить від одної людини. Його мають створювати мінімум, як двоє. І якщо один щасливий, а другий - ні, це не любов, це ніщо.

В мені хаос. Просто величезна купа думок, які змішались.

це остання крапля.

забути про рідну дитину.

я, як якась ідіотка, просиділа під домом 3 з половиною години.

я ледь сиділи. думала, впаду.

ви про мене забули.

якби хтось інший забув - все одно. але батьки.

це для мене найвищий удар, який колись був.

ТРИ З ПОЛОВИНОЮ ГОДИНИ !

все, я більше нічого не скажу. ні слова. не буду більше нічого писати. хай приходить натхнення, воно мені більше не треба.

не буду вступати. не вступлю ітак.

сидітимму вдома. байдуже.

Я НІХЄРА ВЖЕ НЕ МОЖУ. Я, ЯК ЛОШАРА, ХОДЖУ ВЖЕ ПО СВІТУ З ЦИМ СЕРЦЕМ, З ЦИМИ НОГАМИ І З ЦІЄЮ ЙОБАНОЮ ДУШЕЮ.

я вже ніхєра не хочу

я вбита

все, більше нічого не напишу.