Я люблю ходити там, де було купа приємних спогадів з певними людьми.

В мені і досі живе надія. Чому ? От така я. Навіть після всього цього я надіюсь. Кожен день. Вечір. Ніч.

Відпустила ? Ні-ні. Хочу, але не можу. Щось мені не дає.

Відпустило ? Ох, ні. І досі ні. Чому ? Сама не знаю.

В голові вже котрий день хаос.

Так, я проводжу добре час з друзями. Стає краще. Здається, ніби пустота, яка була, заповнюється. Але це не так.

Пустота не заповниться ніколи. Це, як "чорна дира". Вона або є, або її немає.

Її можна залатати, але це тільки з часом.

Проте я цього чомусь не хочу. Я хочу, щоб була ця пустота. Саме через неї я згадую про тебе. А ці спогади чомусь мені приємні, як би там не було.

Стало б легше, якби я зрозуміла, що не любиш більше. Але я цього точно знати не можу, бо все одно надіюсь, що любиш. Чому надіюсь ? Не знаю.

Цих "не знаю " стало в мене вже так багато, що я навіть не розумію звідки вони в мене беруться.

Я навіть не знаю чого я чекаю ? На що очікую ? Що все буде так само ? Все повернеться ?

А, хто його знає. Я хочу на це надіятись. Хай пройде багато часу, але в мені все одно житиме надія. Може малюсінька, але вона буде.

І тільки тоді, коли я побачу тебе з іншою - вона помре. Тоді я і заспокоюсь.

А, ні. Не заспокоюсь. Сама прекрасно розумію.

Оці фрази, типу: "я буду щаслива, якщо ти будеш щасливим" - брехня повна.

Ти була права. Щастя не залежить від одної людини. Його мають створювати мінімум, як двоє. І якщо один щасливий, а другий - ні, це не любов, це ніщо.

В мені хаос. Просто величезна купа думок, які змішались.