Shpilevska

знову ранок, оповитий новою надією побачити тебе. більше нічого не треба. не треба, щоб і ти мене бачив. тобі буде боляче, а я просто хочу знову дивитись на тебе. нехай здалеку. це все мало вже давно пройти, але ні. тепер я мучусь за двох. так минає мій ранок, день, вечір. думки. їсти, пити таблетки, думати про тебе, слухати маму, опам'ятатись, але все ж думати про тебе, їсти, їхати в лікарню, слухати музику і думати про тебе, проїжджати повз твій дім і думати про тебе, вчитись, лягати спати і думати про тебе. ти повсюди. тебе не вирвеш з серця. ти там закарбувався. ти залишив там свій відпечаток назавжди.

я ж відпустила. чого ж так? ну чого ?

я не можу це терпіти, але я просто повинна. іншого виходу немає.

ще й це серце. ой, все. мені хана.

абсолютна

з кожним днем я прозріваю ще більше

є тільки одна річ, про яку я жалкую. мамин біль, мамині сльози і переживання -це найгірше. воно того не було варте. ніхто цього не вартий. я не розумію, як я дозволила такому статись? більше ніколи такого не буде, чуєш?! мам, пробач мене. воно того не варте.

Не приходь ти до мене вві сні.

не приходь, коли я хворію.

не подобаєшся більше мені.

і без тебе я жити вже вмію.

так, це лиш тільки слова,

непотрібні, смішні, дурнуваті.

та вони сповнені сенсом сповна.

і я знаю: вони жорсткуваті.

та нічого. тобі все одно вже.

не обнімеш мене ти ніколи.

не відчуєш ти дотику могу.

та і губ не поцілуєш моїх…

це кінець, я це знаю.

але й досі себе я картаю.

по ночах, і по днях.

не важливо.

є одна лише смішна штука,

все покінчено. ти - моя мука.

після того, що я сьогодні дізналась, мені важко про щось говорити. скажу одне - я тебе відпустила. назавжди. більше не хочу мати з тобоб нічого спільного. настільки розчарувалась. я на тебе молилась останнім часом, а ти. ой, все правильно кажуть: " не прив'язуйся до людей". більше і не буду. взагалі про це розмовляти не буду. думати навіть не хочу. згадувати не хочу. все, йди з Богом на всі чотири сторони. щасти

"После затишья всегда наступает буря"

От цього я і боюсь найбільше. Це дивно. Відчуття, ніби мені вже не болить. Але це найгірше відчуття, бо я розумію, що пізніше воно вдарить ще з більшою силою.

Після "байдужості" обов'язково наступить прояснення.

Я знову прокидаюсь від сну, в якому ти зі мною.

Побудь ще трішки зі мною хоча би в сні. Ще хоча би день-два. Я ще і досі хочу тебе відчувати. Як не як, а ми зв'язані і досі. Я і досі тебе відчуваю.

Як би смішно не звучало, але я відчуваю як тобі зараз на душі. Коли тобі добре і мені добре. Коли погано - і мені погано. Так і має бути. Але скоро цього зв'язку в нас вже не буде. Та і "нас" вже немає.

Уявіть маленьку дитину, яка тільки побачила світ.

Вона вчиться ходити, говорити, розуміти.

Я зараз, наче вона.

Тільки я роблю це вдруге за життя.

Я вчусь це робити. Тільки вже без тебе.

І я навчусь коли-небудь. Навчусь.

я навіть зараз кинулася б до тебе, але оця думка, шо тобі все одно не дає мені спокійно дихати. я знову переступила б через гордість, байдуже. просто тепер треба звикнути до думки, шо тепер я тобі більше не треба. одна-єдина дуже вагома для мене причина. так хоча би мені стане легше все це зрозуміти. одне, чого я дійсно не можу зрозуміти - це другий шанс. от мене це мучить постійно. це, мабуть, так мене Бог покарав. я завжди всі даю другий шанс, а сама на це не заслужила. смішно. віддаєш свою теплоту людині, а тобі плюють в душу.

Всі заспокоюють, а мені це до сраки.

Я навіть зараз, після всього пережитого хочу до нього.

В його теплі обійми, відчути дотик його пальців, відчути його аромат.

Мені байдуже що було раніше. Я навіть думати не хочу.

Одне тільки гризе. Розлюбив. Правда ж ?

Швидко, однако.

Я б навіть зараз все це повернула. Знову переступила б через себе, але повернула.

Але це більше нікому не треба.

Сиди і мучся.

Раніше завжди думала, що я на це заслужила. Але після повторення собі цього всоте я зрозуміла, що винні обоє. І винити тільки себе не можна, бо можна просто зникнути. Абсолютно.

Нічого. Ще трішки.

Кожному дається другий шанс. А я його навіть не заслужила. Смішно.

Бог вибачає все. Люди повинні робити так само.

Давайте людям другий шанс. Завжди. Щоб вони не зробили.

На другий шанс заслуговує кожен. Але вже не на третій. Тільки два.

Справді смішно мені чогось зараз. Невже я така погана ?

Якби була погана, то зараз про це навіть не думала б.

А я думаю. Вдень, вночі, ввечері, за сніданком, за книжкою. Постійно.

Це просто неможливо витримати. Це просто несправедливо. І я цього не можу зрозуміти. І від цього ще гірше. І від егоїзму. І від оцього всього. Від цілого світу.

Забери мене далеко. Забери.

мене вже тошнить від цієї болі всередині

скільки ще ?

СКІЛЬКИ ?!!!!!!!!?

"если вы решили уйти - не возвращайтесь. вы приняли это решение. умейте отвечать за свои поступки"

я лоханулась, да.

всееееееееее. зате я це зрозуміла. мені є прощення.

а от цей егоїзм ніхєра не вибачиться.

так шо більше винить себе немає сенсу. забагто вже навинила я себе. так шо мені нормально, всім ясно?

я стримаю своє слово. як би важко не було, але стримаю. тепер розумію шо ти тоді мав на увазі. якшо я це зроблю - я перестану себе поважати. може давайте я просто піду, шоб вже нікому не заважати. а то я всіх мучу. я обуза. краще жити одній в чотирьох стінах, ні до кого не звикати, ні з ким не спілкуватись, ніж розуміти, шо ти завдаєш біль оточуючим. я навчусь без тебе жити. не так швидко, як ти, але навчусь. навіть якшо сама - я справлюсь, я завжди справлялась.