Давно вже написала цю міні-новеллу. Хай буде.
Вона сиділа майже в напівтемряві. Лише світло монітора освітлювало кімнату. Вона стримувалась. Не кричала, не кусала кулаки. Просто мучилась, мучилась всередині, вже не відчуваючи болі в тілі. Лише біль душі. Він роз’їдав її зсередини.
Вони боялись зайти, боялись запитати. Не хотіли порушувати її спокій. Хоча, який це був спокій? Це був хаос. Хаос душі, яка більше ніколи не стане попередньою.
Вона знайшла сили встати та підійти до монітору. Яскраве світло засліпило заплакані очі. Вона не думала ні про батьків, ні про теперішню хворобу, яка мучила її вже 5 днів. Типова гнійна ангіна. Але вона надіялась на краще, хоча краще не ставало. Вона не зважала. «Це дрібниці» - подумки заспокоювала себе. Біль в горлі не вщухав ні днем, ні вночі. Здавалось, це боліло не горло, а серце і легені. Взагалі усі груди, але вона не зважала. «Це дрібниці», - знову ж заспокоювала себе.
«Вконтакте» - писало на моніторі. Ну, що ж, дівчинко, знову зайшла ? Іди краще горлом займись, бо болить нестерпно.
Мовчки, витерши сльози, щоб не бачили цей біль, вона вийшла з кімнати. Як його можна було не бачити ? Він відображався на кожній частині тіла: зморщував лоб, зжимав маленькі руки, але найбільше відображався в очах. Блідо-карі очі були сумні. Вона вміла закриватись від людей, ховати в очах біль, але не цього разу. Сьогодні він прийшов неочікувано. Двічі. Одного разу вона стерпіла, та не зараз.
Зайшла на кухню. Стомлена мама сиділа за столом. Посміхнулась. Чи то вона, чи то мама, байдуже. Дістала новий засіб проти ангіни, - мама вичитала цей препарат в інтернеті, - треба запшикати. Фу, гидота, стрепенулась, зціпила зуби, та не подала вигляду. Не варто тривожити і так ніяку маму. Пішла.
Знову кімната в напівтемряві. Знову байдужість до усього. Знову випадкові сльози, які вона не могла зупинити. Він снився їй щодня. Посміхався, цілував її у шийку, такий радісний та добрий. Більше вона його не чіпатиме і не бачитиме. Та кого вона обманює? Кожного дня він їй снитиметься. Можливо, вона забуде нарешті дотик його рук, ніжність поцілунків та правдивість слів (на той час їй саме так здавалось) . Дівчинко, не живи ілюзіями. Ти не забудеш цього, ніколи не забудеш. Можливо, з часом пройде, більше не згадуватимеш.
Хоча, після останніх його слів їй стало байдуже: байдуже чи поїв він, чи тепло одягнений, байдуже на нього. Він її недооцінював. Ніколи не думав, що вона зможе піти, а вона змогла. І надалі зможе бути сильною, не зважаючи на самотні вечори на холодному дивані, промоклому до пір’їнки від сліз. Сльози не допомагали, але й не робили гірше. Біль не вщухав ніразу за цих 5 днів. Як так ? Тільки розстались – одразу ангіна. Це навіть чимось смішно. Але їй було байдуже на такі дрібниці, вона не думала про своє здоров’я, зараз її не цікавило ніщо.
Вона так і сиділа в цій напівтемній кімнаті. Лише світло монітору злегка освітлювало кімнату. Більше ніколи вона не стане такою, як була …