ocean into my mind

как много воды утекло с последнего момента, когда я здесь была. смотрю свои записи и не верю, что это я. на сколько человек может измениться всего лишь за год. это же секунда, относительно, конечно. но все же.

но я рада, что все так. рада, что могу сама себя вытащить с любого дерьма. рада, что и кому-то могу помочь в сложной ситуации. в общем, что бы не происходило в твоей жизни, не стоит огорчаться. это все к лучшему. даже если сейчас тебе кажеться, что хуже некуда. что ты просто на дне, сил нет даже подняться с кровати. запомни, дно - место, где проростают корни твоей души. надо уметь позволять себе побыть в таком состоянии. главное выпустить, пережить все эмоции. иначе, будет сложно.

то, что произошло со мной. когда ты просто давишь те чувства, которые возникают. принимаешь решение все забыть, не пропустив через себя. а спустя год, когда вроде все забыто, жизнь продолжается. ты вдруг осознаешь, что ничего не забыто. все просто задавлено. красиво упаковано, лежить на дне души, где-то в темном углу. в тени. в тени твоей собственной души. и все-таки мешает нормально жить.

в общем. что вообще хочу сказать. девочки, любите в первую очередь себя. когда женщина наполнена не мужчиной, а просто чувствами, эмоциями, впечатлениями, она прям излучает счастье всем своим видом. будьте счастливы, излучайте. проживайте, чувствуйте каждый прожитый миг. наша жизнь, сама по себе, того стоит.

жіноча душа повна протиріч. лише жінка може в один момент кохати і ненавидіти. підійти обійняти, міцно поцілувати і в той же момент уявляти як мізки цієї безсердечної скотини розтікаються по холодній підлозі. лише жінка може дати повну свободу чоловіку, тобто видимість цієї свободи, а в будь-який зручний момент дослідити краще, ніж будь який професіонал, що переживав її коханий за останню добу. жінка може повністю віддати себе, але достатньо натяку на те, що все це марно, вона вип'є твою кров, вийме твоє серце і залишить твою понівечену душу в повній самотності.

кожен чує лиш те що спроможний чути
кожен бачить лиш те що уміє бачити
кожен по-своєму звихнутий і шизанутий
кожному можна простити хоч щось і пробачити -
всім нам однаково порожньо й боляче бути
всім нам незатишно й тісно чомусь одначе

Іздрик "AB OUT"

Осудите сначала себя самого,

Научитесь искусству такому,

А уж после судите врага своего

И соседа по шару земному.

Научитесь сначала себе самому

Не прощать ни единой промашки,

А уж после кричите врагу своему,

Что он враг и грехи его тяжки.

Не в другом, а в себе побеждайте врага,

А когда преуспеете в этом,

Не придется уж больше валять дурака —

Вот и станете вы человеком.

— Булат Окуджава, 1990 год

час – найбезпечніший засіб для чищення
речі в особі стають собою
дні і роки обертаються числами
і вигорають і йдуть за водою

вийдеш на берег промитий споліснутий
екологічний зі свіжим паспортом
лиш у зіницях лінзи надтріснуті
зір фокусують за власним настроєм

тільки нейронів бліде світіння
мляво підсвічує кадри з минулого
де у ролях переважно тіні
тих хто забув і про кого забули ми

час як ілюзія вічної прози
час як не впійманий голос логосу
як несподівані глюки глюкози
й парапсихічні атаки совісті..

часу нема як немає темряви
час – це відсутність субстанції світла
він дозволяє нам жити мертвими
відтерміновує плани розквітнути

і обіцяє якесь воскресіння
щойно на завтра чи на післязавтра
час ніби пес на чужому сіні
їсти не їсть але шкіриться й гавкає

час – це афера чорного відчаю
час – це консерва білого світу
я причаївся і не відсвічую
в мене тут пустка
в мене тут літо

А вы давно гуляли под дождём? Не так, чтоб из маршрутки до подъезда бежать, укрывшись бережно зонтом. А чтоб сухого не осталось места… Чтоб ручейки сползали по щекам, а волосы, похожие на тину прилипли паклей к шее и ушам, и лужи громко хлюпали в ботинках… А вы не целовались под дождём? Не так, чтоб три секунды, для отмазки, а чтобы затерялись вы вдвоём. Чтоб на её лице - природы краски. А на твоём - желание собрать со щёчек капли тёплыми губами. Желание по лужам танцевать, соединившись мокрыми телами… А дома, обмотавшись в тёплый плед, обнявшись, посидеть за мятным чаем. Вы так гуляли? Я пока что нет. Хотя всю жизнь свою о том мечтаю…. Олег Алексеев

ти кохала по справжньому чи ні?
так щоб посмішка була щира
так щоб серце палало в вогні
так щоб кожний момент ти цінила
там де очі блакитні ясні
там де люди літають на крилах
ти кохала мене чи ні?
ти робила що було в твоїх силах?
десь у ночі коли губи твої
цілували так ніжно так щиро
щось рвалося у моїй душі
щось що ти так сильно любила
заливай алкоголем цю душу
забий свій розум порошком білим
гвалтуй своє серце замінником щастя
мені це все надоїло.

Кожного разу, коли вони зустрічалися, коли сварилися і сперечалися, все перекочувалося і не закінчувалось, і кожного разу повітря засвічувалось, з очей виганяючи найменший сумнів, і історія їхніх дивних стосунків не мала продовження і жодного змісту, але варта того, щоби її розповісти. Коли вони втомлювалися і поверталися, коли вивітрювалися і не віталися, боролися вперто зі своїми видіннями, і говорили тільки з псами і тінями, вони трималися болю і відчаю, знаючи, що тільки їхньою вбивчою, понівеченою, північною ніжністю можна посперечатися з вічністю. І коли їх вчергове ламало і кидало, і планети над ними пливли розхитано, коли їх знаходили ранками тихими, відслідковуючи їхнє дихання, вони зупинялися в мороці теплому, й освітлювали навколишню темряву зірками, сигналками й сірниками, переплітаючись язиками. І кожного разу, коли їх відспівували, відстрілювали і хором підспівували, ніби життя кримінальних ангелів вичитували з церковних євангеліїв, переповідали їхню історію, темну, спотворену і нескорену, переписану, недоговорену, ними самими вкотре повторену. ЖАДАН

ти сповідуєш страх як простий регулятор
ти вдихаєш свій страх наче амфетамін
він тобі заважає повільно вмирати
додає тобі вправності сили і вмінь

вигрібаєш з потоків щоденних агресій
де природний добір – неприродний уже
страх старанно твої береже інтереси
і в розколини втеч прослизає вужем

страх холодний мов прах і густий наче осад
і мутний і липкий і тремкий як желе
ти просив би іще тільки страху не просять
ти казав би вже: досить! достатньо! але

ти сповідуєш страх як любов і надію
ти плекаєш його в потаємних кутах
ти живеш лиш тому що померти не смієш
береже тебе звичка береже тебе страх

ІЗДРИК

Чому люди не цінують те, що мають. Завжди прагнуть чогось іншого (не завжди кращого), того, чого ніколи не отримають. Чому люди не цінують найближчих людей? Чому завжди так легко найдорожчим сказати " я не хочу розмовляти. я не хочу тебе бачити… ". Але перед тим як сказати це ледь знайомій людині ми завжди задумаємось чи не образиться вона, як сприйме, що подумає. Чому всі впевнені в тому, що їхні близькі люди завжди будуть поряд. Чому ніхто не думає про те, що можливо це остання розмова чи зустріч. Тоді всі були б обережніші зі словами, вчинками. Чому ми ведемо себе так, ніби нам немає чого втрачати!!!???

Розмови до ночі про зорі, про щастя,

А зараз сльози прозорі, на жаль, від болю.

Нестерпне бажання закрити тебе від горя,

Подарувати сина чи доню,

сім'ю радості повну.

Щоранку сніданок, обійми, кава;

Щоночі пристрасть шалена і очі сяючі від кохання.

А на старість спогади і нав'язливе бажання

Прокидатись поряд і вірити, що цей день не останній.