земля продовжує крутиться.

Цікаво, а скільки ще людей (звісно ж, окрім мене самої) мають таку специфічну погану звичку – “внутрішній зіпер”.
Чи бувають у вас моменти тотального небажання спілкуватись, шалена необхідність зачинити двері внутрішнього світу на сотню замків і чекати, поки мине цунамі анти-комунікації?

Я довіряла тобі. Мені потрібно було лише подивитися на тебе й я розуміла, що роблю все вірно. Ти ніколи не був поряд, ні. Завжди десь там за обрієм та океаном.
Я жила тобою. Кожну мить моє серце намагалося присвятити тобі. З кожною хвилиною це було все важче. Проте з кожним днем все бажаніше та приємніше.
Мені потрібно було знати як ти. Я дивилася на фото і знаходила там відповіді. Але часто вони засмучували мене. Твоя посмішка ставала несправжньою, підробленою, чужою, холодною. Твої очі все рідше виблискували щастям. Я більше й не чекала побачити "зелений обрій".
Я хотіла допомогти тобі. Але це навіть фізично неможливо. Смішно, оскільки я тебе не знаю. Ти чужий для мене, хоча до смерті рідний. Я знаю про тебе все, і розумію всі ці зміни. Але так боляче спостерігати як ти вбиваєш себе.
З кожним днем, здається, звикаєш, так? Я побачила, що для тебе немає причин для того щоб вірити. У тебе є все, окрім тиші, спокою, вірності. А це значить, що у тебе немає нічого. Сумно, адже ти можеш багато.
Я більше не хочу довіряти тобі. Мені боляче вірити у твою фальшу. Ти все ще такий же, але уже не для мене.
Я би хотіла сказати дивлячись просто у вічі, що ще є надія, адже ти сильний. Але ж кожна мить змушує тебе закрися в собі ще глибше. Тебе вбє ця безодня.
Я більше не хочу мріяти про тебе. Ти як прірва. Головне вчасно зупинитися.

Я не дуже-то дивлюся на людей.Це заважає.Якщо довго дивишся на когось, то починаєш ставати схожим на нього.Люди…Здебільшого я можу обійтися і без них. Вони спустошують мене, а не навпаки.

Кохання - одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його… А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших… Кажеш їм - люблю, але жити… жити без них можеш!

У моєму житті бувало так, що мене ображали, як мені здається, марно, незаслужено. А у мене така воля, що, якщо людина мене образила, я її виключу зі свого життя, я можу з нею вітатися і розмовляти, але вона для мене як людина вже не існує… Євген Леонов

Помітили як швидко ми подорослішали ? Як відносини перестали бути першими, як телефони заповнилися чужими іменами, як мами перестали лаяти, коли довго гуляєш ? А як жартуємо, не червоніючи ? Дізналися, що таке смерть, що таке втрачати, забувати, викидати, залишати позаду і замикати двері. Вконтакте, у всіх вже не «все складно», вже не закриті друзі. Довелося визнати, що все або просто, або ніяк, і нічого зображувати драму. Тепер потрібно відповідати за свої вчинки і приймати рішення. Телефонних дзвінків чекаєш все рідше, вимикаєш телефон все частіше, розчаровуватися в людях все звичніше. Тепер у когось вжей свої діточки. Радіти сонцю все складніше. А ненавидіти дощ - легше, адже він все псує, бруднить. Літо - це не « ніякої школи», а рідні краї, гори, море. З'явилося стільки цікавих слів: універ, іспити, сесія, стрес, дієта, любов, використовувати, забути… Але вони так швидко набридли. Щирість десь загубилася.
Не помітили… Ніхто не помітив.

твої кораблі йдуть у далеке плавання, безболісно. не так як ти йшов. я люблю тебе. але це не головне. головне, що любити тебе немає вже ніяких сил.

Розумієте, життя у нас коротке.

Ним потрібно насолоджуватись. А щоб насолоджуватись потрібно бути щасливими.

А щасливих людей майже немає. Нам завжди чогось бракує.

Силою думки вмію переконувати себе.Коли мені холодно і до цуциків замерзла, можу переконати себе в протележному. Коли люблю людину, а вона робить боляче, можу запросто переконати себе в тому, що не маю ніяких почуттів до тієї людини і мені зовсім не боляче.

Але переконати себе в тому, що я щаслива, ну ніяк не можу. Відчуваю шалений біль десь далеко.

Сьогодні неймовірна ніч, казкова, прекрасна… Здається, ти опинився десь за межами реальності. Сьогодні, щось станеться хороше. Я відпущу все те, що наболіло. І поставлю на цьому крапку.

Ви говорите, що любите мене,
тоді чому, єдине чого мені так хочеться,
це кохання?

Ніч. Як же я люблю цей час доби. Час, коли тебе ніхто не чіпає. Ти нікому не потрібен. Тільки ти і твої думки. У цей час ти стаєш їх полоненим. І немає ні єдиного виходу щоб від них втекти. У цей час твої мрії і фантазії стають ще більш божевільнішим.
В тобі прокидається той, ким ти ніколи не будеш вранці. Той божевільний, який готовий на всі ці шалені вчинки, якими - б вони не були. У цей час можна бути "іншим" собою. З улюбленою музикою. З улюбленими книгами. І не важливо де ти знаходишся і скільки проблем тебе оточує.
Просто в певний момент, в цей час - ти відключаєшся. Ти залишаєшся один. Нікому не потрібен. І непоспішно сходиш з розуму. Ти міняєш своє життя. Будуєш план, картинку, сюжет ідеальною для тебе життя. Без проблем. Без зайвих. Віддаєшся фантазіям і бажанням. У цей час ти щирий.
Ти говориш про те, що було вдень замкнено. Те, про що вдень не можна говорити. Ти сумуєш за тим, чого ніколи не буде передусім, але ти знаєш, що потім все буде краще. Ти ставиш цілі і готуєшся до них йти. Але вранці… Вранці все забувається і все що думалося, робилося, хотілося, вночі здається повним божевіллям.
Адже вранці прокидаємося ті ми, яких ми закриваємо вночі…

Стає дуже важко повірити в щирість людини.
Дуже важко.
Майже неможливо

інколи ненавиджу себе за те, що не можу вирішити, що саме мені потрібно, не можу вирішити, що робити дальше, не можу впоратись з тим, що сама себе заганяю в глухий кут.. .не можу вибачити собі те, що так і не навчилась пробачати, відпускати і миритись з ситуацією..я ж прекрасно розумію, що все, що я роблю, я роблю заради того, щоб показати іншим, що я сильна, проте це зовсім не так..нема ніякої сили, тільки оболонка, тільки радість і усмішка на обличчі, які чим раз, тим більш фальшиві, все більше болю і більше відчаю..заради чого? не знаю, просто хочеться бути незламною, вільною, незалежною, завжди посміхатися так, щоб нікому навіть на думку не могло прийти, що за всім цим ховається велика і бездонна пустота..

"Он - мое дополнение. Частица, без которой мне никогда не быть полноценной. Без которой мой характер не будет безупречен, а улыбка натуральна. Всему есть свое объяснение. Тому, что люди уходят. В этом никто не виноват, просто один из них изначально был слабее. Он не разлюбил и не перестал верить, просто иссяк."

я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу ТЕБЕ ВТРАЧАТИ.

Ти ж обіцяв!

не говори з нею, будь ласка,

ніколи.

ніколи.

ніколи.

про мене.