Я довіряла тобі. Мені потрібно було лише подивитися на тебе й я розуміла, що роблю все вірно. Ти ніколи не був поряд, ні. Завжди десь там за обрієм та океаном.
Я жила тобою. Кожну мить моє серце намагалося присвятити тобі. З кожною хвилиною це було все важче. Проте з кожним днем все бажаніше та приємніше.
Мені потрібно було знати як ти. Я дивилася на фото і знаходила там відповіді. Але часто вони засмучували мене. Твоя посмішка ставала несправжньою, підробленою, чужою, холодною. Твої очі все рідше виблискували щастям. Я більше й не чекала побачити "зелений обрій".
Я хотіла допомогти тобі. Але це навіть фізично неможливо. Смішно, оскільки я тебе не знаю. Ти чужий для мене, хоча до смерті рідний. Я знаю про тебе все, і розумію всі ці зміни. Але так боляче спостерігати як ти вбиваєш себе.
З кожним днем, здається, звикаєш, так? Я побачила, що для тебе немає причин для того щоб вірити. У тебе є все, окрім тиші, спокою, вірності. А це значить, що у тебе немає нічого. Сумно, адже ти можеш багато.
Я більше не хочу довіряти тобі. Мені боляче вірити у твою фальшу. Ти все ще такий же, але уже не для мене.
Я би хотіла сказати дивлячись просто у вічі, що ще є надія, адже ти сильний. Але ж кожна мить змушує тебе закрися в собі ще глибше. Тебе вбє ця безодня.
Я більше не хочу мріяти про тебе. Ти як прірва. Головне вчасно зупинитися.