Это просто Вьюи блог

«Ад и рай — в небесах», — утверждают ханжи.

Я, в себя заглянув, убедился во лжи:

Ад и рай — не круги во дворце мирозданья,

Ад и рай — это две половины души.

Омар Хайям

У процесі розвитку кожного народу виникала потреба спілкування. Кожна мова формувалася під час цього процесу, зазнавала постійних змін під впливом різних умов життя суспільства. Мова – це продукт діяльності багатьох поколінь.

Роль мови у суспільстві надзвичайно велика. Вона має безліч функцій та для кожного по-своєму важлива та особлива. Завдяки мові ми розуміємо один одного, дізнаємось багато інформації, мислимо та розвиваємось, здобуваємо знання, формуємо свій світогляд. Мова є дійовим інструментом формування людської особистості, нагромадження мудрості і знань, передавання їх один одному. У кожній державі є своя особиста, унікальна, неповторна мова – основа для порозуміння між її носіями. Народ і його мова невіддільні одне від одного. Народ створює мову, а мова забезпечує існування народу. Народ живе доти, доки живе його мова. Зберегти і примножити цей скарб – святий обов’язок кожного.

Для мене рідною мовою є українська. Це мова в атмосфері якої я живу і розвиваюсь. Вона, невіддільна від моєї особистості, мого «я». Я ціную і поважаю її, бо я вважаю, що той, хто зрікається своєї мови, вбиває її у своїй душі, зраджує покоління наших предків, наших попередників, які створили і зберегли для нас такий великий скарб. Адже не завжди можна було спілкуватись рідною мовою. Свого часу наша мова була забороненою, але всетаки той, хто справді поважав і любив її, цінував і оберігав – розмовляв на своїй солов’їній чистій українській мові, щиро віривши в те, що ми робитимемо те ж саме!

Прикосновение — это одно из самых мощных проявлений любви, разрушающее барьеры и укрепляющее взаимоотношения. Прикоснуться к человеку – означает прикоснуться к его душе. Может быть поэтому, когда мы обижены на кого-то, говорим: «Не трогай меня!»
Почаще обнимайте любимого человека просто так, без сексуального мотива, держитесь за руки. Исследователи провели эксперимент в одной из клиник Лондона. Главный хирург обычно посещал каждого из своих пациентов вечером перед операцией, чтобы ответить на вопросы и объяснить общий характер операции. А во время эксперимента хирург держал за руку каждого пациента те несколько минут, которые он разговаривал с ним. Эти пациенты выздоравливали в три раза быстрее остальных.
Когда мы заботливо прикасаемся к кому-то, изменяется и наша, и его физиология — уменьшается уровень гормонов стресса, расслабляется нервная система, улучшается состояние иммунной системы, эмоциональное состояние. Существует мнение, если мы за день не обнимаем 7-8 людей, мы обречены на болезни. Прикосновение, как ничто другое, красноречиво говорит нам о проявлении любви.

Людино, ти народилась! Це чи не найбільше таїнство людського буття. Цього бажають, чекають з надією та тривогою. З тривогою про те, якою буде життєва дорога у новонародженого. Адже у кожного вона своя.

Звичайно, найважливіша роль в процесі становлення особистості належить батькам і тому мікроклімату, який вони створюють у сім»ї. Тту повинні домінувати мир, злагода, повага, взаємодопомога. І, як на мене, чи не найважливіший фактор впливу – особистий приклад. Приклад, який у всьому випромінює добро. А добро, як відомо, породжує добро.

Ми мусимо пам»ятати і розуміти, що живемо у непростий час. Т а й ситуація у нашій державі далеко не найкраща. Чи впливає держава на процес формування особистості, а відтак на вибір життєвого шляху? Так, впливає. Вірніше, мала б зробити своїм пріоритетним завданням. Мудра влада повинна дбати, щоб виростали розумні, здорові, з високими якостями її громадяни. Схоже на те, що наші можновладці цього не розуміють або, найімовірніше, розуміти не хочуть свідомо. На жаль. Це теж, до речі, їхня дорога до…

Що ж нам залишається? Як бути та діяти? В будь-якому разі нізащо не опускати руки. Школа, вуз, професія, сім»я… і Батьківщина. Все це є і буде основним у житті кожного з нас. Як не схибити, не зійти на манівці і не розтринькати своє життя? Все дуже просто, і разом з тим складно. Потрібно навчитися жити за заповідями Христовими. Тоді кожен віднайде свою дорогу до Храму. Нехай ви не набудете великих статків, маєтків, не здобудете великих чинів і вершин. Зате, якщо вашою найвищою вершиною буде життєва мудрість і добро, яке ви будете чинити по відношенню до ближніх, то можна буде стверджувати: «Я знайшов свою дорогу до Храму. Мені не соромно за те. Як я жив і яку пам»ять залишив після себе.»

Зізнайся - це просто лінь,
У сенсі життя не копайся,
Якщо ти так прагнеш змін,
То в чому проблема? Міняйся…

Чи потрібне українській освіті оновлення, певне перезавантаження? Безперечно потрібне, і то ще поза-поза вчора! Ставлячи зараз таке питання, ми самі собі зізнаємось, що давно уже відстали від передових і успішних країн світу, де таке питання просто не зрозуміли б!

Що ми маємо у нашій державі? Мені видається, що успішною може бути та країна, де її керівництво і громадськість визначають основні приорітети розвитку. Такими, як правило, є освіта. Влада повинна бути зацікавлена в тому, щоб нація була освічена і розумна. Медицина - це другий аспект. Здорова нація – це чудово. Маючи освічену і здорову націю, можна розбудувати успішну і конкурентноздатну економічну модель. А звідси - добробут і високі стандарти життя.

Нас більше цікавить освіта і наука. Я часто задумуюсь ось над чим. В Україні понад 200 університетів, Академія Наук, галузеві НДІ. В них працюють сила силенна академіків, професорів, доцентів,. Це ж який науковий потенціал!? З ним ми мали б бути в числі найбільш успішних модерних держав. А що в дійсності? Україна на даний час знаходиться в системній кризі. Наша освіта і наука їде «на возі з квадратними колесами». Чому так? Питання не просте. Ризикну припустити – витрачаючи на цей «науковий потенціал» чималі кошти, держава в обмін не отримує нічого. А те, що пропонується або не отримує свого логічного завершення – застосування на практиці, або це вчорашній день наукової думки. Ми відстали від «світу» і здається, безнадійно.

Дошкільна освіта і середня школа у нас залишається ще радянського зразка, можливо з деякими змінами, і то, не завжди в кращий бік. Запитайте наших учнів – чи з радістю вони йдуть до школи і чи отримують задоволення від навчання. Деякі учні відверто кажуть: «Я ненавиджу цю школу». А моя знайома після 6 класу з батьками переїхала у Велику Британію і там продовжує навчання. Небо і земля, каже. Чому? Новітні технології, сучасна педагогіка, індивідуальний підхід плюс матеріальна база. Про корупцію в освіті там навіть мови бути не може. Чому б не перейняти все найкраще і спрактиковане в світі? Там все це можна почерпнути, застосувати у себе, враховуючи, звичайно, національну специфіку.

А що вища школа? Тут взагалі катастрофа. Думаю, якщо в найближчий час ми не візьмемось за серйозні реформи в цій сфері, то наслідки знає лише міністр освіти Дмитро Табачник. По-перше, система наскрізь проникнута корупцією. По-друге, держава не регулює скільки і яких на даний час і на перспективу потрібно спеціалістів. Звідси значний дисбаланс між попитом і пропозицією на цьому ринку. По-третє, рівень викладання, а відтак і рівень наших випускників. Сумно. Похвалитись нічим. Наші дипломи не конкурентноздатні на світовому ринку. І наостанок - залишкове фінансування. Виглядає так, що нашій владі не потрібні розумні, висококваліфіковані спеціалісти, які могли б, маючи добрі знання та володіючи сучасними технологіями, створити українське економічне диво.

У нас розумна і талановита молодь. Вона хоче жити краще і готова все для цього робити. Вона прагне у всьому до кращих, вищих стандартів, як губка, вбираючи все передове, напрацьоване людством.

Все це доступно. Їм тільки потрібна допомога, відповідні умови, або хоча б не заважати! І тоді все вийде, я вірю, Україна стане однією з успішних країн світу!

Чому люди плачуть? Нас покидають близькі люди. Нас зраджують. Нам роблять боляче.

Є і сльози радості. Але в останній час я бачу сльози матерів, сестер і дочок, які плакали від того, що відбувається у нашій країні, а саме в Києві. Але це не сльози жалю чи відчаю, ні. Це сльози співпереживання і підтримки, гордості і захоплення, віри і надії. Разом з тим, я бачила в них лють і презирство до тих, хто приніс горе в нашу багатостраждальну Україну.

Майдан. Звучить широко, просторо і велично. Саме він в Україні з давніх давен був місцем, де збиралась громада села, міста чи містечка, щоб вирішити нагальні проблеми, провести козаків в похід, зустріти гостей. Тут – ярмаркували, веселились і тужили. З плином часу це слово призабулось. Традиції стали дещо інші. Здавалось все це залишилось тільки в історії. Але раптом знову – всі на Майдан. Значить, ще не вмерла Україна, її слава і воля! Україні повстала. Повстала в 21 столітті на 3 десятку незалежності. Чому? Проти кого і чого? І за що повстала? Дати об»єктивну відповідь на всі ці запитання зараз неможливо. Історики стверджують, що для того, щоб оцінити якусь подію потрібен час в 50-100 років. Можливо, це так. Але мені здається, що на одне запитання я зможу дати відповідь точно. Українці повстали тому, що прагнуть Свободи. Ми велика європейська держава, яка має свою славну, давню історію. Наша мова одна з наймилозвучніших в світі, культура України – це неоцінений скарб світової цивілізації. Я не знаю в світовій історії нації, яка б заплатила таку велику ціну за свою незалежність і свободу. І от, коли здавалося б, ми стали на шлях незалежного, демократичного розвитку, на нашу свободу нахабно і цинічно посягнути. Посягнутли ті, хто при владі. Виявилось, що ця влада - не українська, не патріотична, не чесна, бандитська. Її довго терпіли. Такі ми є – терплячі, толерантні, аж занадто. І от, коли в нас забрали маленьку надію приєднатись до європейських цінностей і західної демократії, розвернули розкрадену країну в обійми Московії – нація повстала. Що таке «дружба» з північною сусідкою ми знаємо добре. Не дай Боже знову.

Майдан в наш час набув значно ширшого значення. Це не тільки Київ. Майдан – це вся Україна. І що найбільше тішить і вселяє надію, це те, що на передових його рубежах - молодь. Це ті українці, що народились вже в незалежній державі. Вони готові боротись до перемоги. «А жертви?», - ви запитаєте. Жертв буде ще немало. Так, видно, розпорядився сам Господь, що свобода мусить оплачуватися ціною крові. Тому то люди так дорожать волею.

Я вірю, що моя держава з таким народом має майбутнє! І не дивуймося, що шлях може бути тривалим - заради великої мети треба його пройти.

То ж слава Україні і її новітнім героям, що на українському Майдані промовляють словами нашого Великого Пророка:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Я до кінця життя гордитимусь тим, що була свідком Майдану, буду розповідати своїм дітям і внукам, про те, як ТЕРПІВ, БОРОВСЯ І ПЕРЕМАГАВ український народ!