Это просто Вьюи блог

Чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців.

Общепринятые книги — всегда зловонные книги: запах маленьких людей пристаёт к ним. Там, где толпа ест и пьёт, даже где она поклоняется, — там обыкновенно воняет. Не нужно ходить в церкви, если хочешь дышать чистым воздухом.

Фридрих Ницше

Найди слова для своей печали, и ты полюбишь ее.

Оскар Уайльд

Чим є Тарас Шевченко для нинішньої влади? Чи не єдиним діячем української культури, про чиє існування вона мусила знати до того, як стала владою. Який, до того ж, закликав до повстання проти царя і називав москалів москалями.

З такими характеристиками Шевченко не може не тримати в тонусі нинішню, як і будь-яку владу.

Сто років тому, 1914 року, коли виповнилося 100 років від дня народження Шевченка, царський уряд спеціальним циркуляром заборонив відзначати ювілей, закривши доступ до Тарасової гори. Шевченкову могилу було оточено жандармами з рушницями напоготові.

Якихось три десятиліття тому за несанкціоноване покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку перед Київським університетом його імені люди отримували реальний строк ув’язнення на багато років.

А кілька днів тому в селі Моринці на Черкащині, де народився Щевченко, за словами опозиціонерів, місцевій громаді заборонили відзначати 199-річчя з дня народження Шевченка. Зокрема, нагнали міліції, місцевому хору не дозволили заспівати, а моринським школярам прочитати вірші Шевченка.

Чим є Шевченко для опозиції? Дехто з опозиціонерів нині має час замислитися. «Фахівці з літератури стверджують, що політичні переконання Тараса Шевченка доволі складно ідентифікувати, бо він передусім поет, а не політик. Я гадаю, це помилка. Бо такого великого політика, як Шевченко, ще не знала Україна. Тарас — це половина України. Він змушений був стати політиком, навіть не усвідомлюючи цього, бо така була його місія: захищати нашу землю, нашу націю, нашу історію і культуру. Адже в «Заповіті» Тараса Шевченка більше політики, більше експресії та дії, ніж в усіх чотирьох Універсалах Центральної Ради й усіх заявах сучасної української опозиції. Поезія Шевченка — це політика: це політика боротьби, свободи й визволення», — слушно стверджує у своєму зверненні Юлія Тимошенко.

Проте найголовніше те, чим Шевченко є для свого народу. Бо, як сказав один філософ, народи дуже часто схиляються перед своїми великими, замість того, щоб їх чути.

Більшість українців вважає Тараса Шевченка головним поетом своєї країни.

Це тим більше дивно, що головна функція Шевченка принципово інша. Сам Шевченко вважав себе Кобзарем, відповідно назвавши й свою головну збірку, тобто людиною, яка в українській середньовічній історії всього лише кликала свій народ на боротьбу.

Популярність Шевченка можна пояснити двома причинами. Перша — це, власне, надзвичайна архетиповість його творів. Образи у Шевченкових творах мають виражений національний характер і тому іноді просто не зрозумілі іноземцям.

По-друге, сила Шевченкового слова наштовхнулася на гострий запит у самому українському суспільстві.

Шевченко й досі виконує функцію національного «вирівнювача хребта» — прочитавши його «Кобзар», будь-який українець обов’язково віднайде в собі ознаки «вертикалі», навіть якщо уже давно забув про них.

Через архетиповість Шевченка радянський режим так і не ризикнув за все своє існування викреслити Шевченка з історії, як це було зроблено з сотнями інших українських митців. Хоча радянська школа намагалася виховати відразу до творчості Шевченка, представляючи його простакуватим селюком у кудлатій шапці, це залишилося дрібним уколом.

Для партії та, головне, самих українців було зрозуміло, що коли на стіні не буде Шевченкового портрета, то українці вже не сприйматимуть цієї країни як української. З усіма відповідними наслідками.

Очевидно, саме розумінням важливості Шевченка для національної ідентичності України можна пояснити сучасні спроби руйнування образу Шевченка — безкінечні замовлені за кордоном наклепницькі книжки, статті й публічні випади.

Під час візиту російського президента Путіна в Україну напередодні президентських виборів 2004 року він заявив:

«Ще в студентські роки намагався читати «Кобзаря», але єдине, що я запам’ятав, і то — тому, що це, вочевидь, дуже відповідало тоді моєму настрою. Вірш такий: «І день iде, i нiч iде, І голову схопивши в руки, Дивуюся, чому не йде Апостол правди i науки… Пам’ятаю, прочитав і думаю: ось як, до речі. Я думав, що я такий балбес, нічого мені в голову не йде, виявляється, і великі люди, яких ми всі любимо, пам’ятаємо, поважаємо та цінуємо, мали такі ж почуття і переживання». Нічого дивного в тому, що у школі КДБ не вчили, що Апостолом правди і науки християни називають Ісуса Христа, пришестя якого чекають».

Справжнього Шевченка так досі до кінця й не прочитано. Цікаво спостерігати, як його, самоука, не здатні зрозуміти люди з науковими ступенями чи кількома вищими освітами.

А ще його не прочитано тому, що справжнього, не цензурованого Шевченка можна знайти лише в новітніх виданнях «Кобзаря».

Імперія одразу чітко ідентифікувала свого сильного ворога. «Сегодни цензура выпустыла изъ своихъ пазуривъ мои безталанніи думы, та такъ проклята одчыстыла, що я ледве пизнавъ свои диточкы» (лист до О. Хропаля, 26 листопада 1844 р.).

Щось схоже було і з Гоголем, котрий, на відміну від Шевченка, здався.

Як відомо, роман Миколи Гоголя «Тарас Бульба» вперше було надруковано 1835 р. Про жодного російського царя у тій версії зовсім не йшлося, як і про бажання козаків приєднуватися до когось. Проте надалі зусиллями видавця та переписувача було внесено суттєві зміни до тексту, завдяки яким з’явився «московський цар» і «русская сила». Гоголь протестував, але запізно: після видання книжки 1842 р. і лише у приватному переписуванні визначеним згори видавцем. 20 тисяч карбованців, отримані Гоголем від царя фактично за відмову від публічних протестів, довершили справу. Як наслідок, півтора століття українцям, росіянам і всьому світові «впарювали» «Тараса Бульбу», щодо тексту якого сам Гоголь казав, що в ньому «з’явилися прикрі помилки».

Радянська цензура скорочувала «Кобзар» на цілі твори. У «Кобзарі» видання 1950 року не було надруковано 18 творів, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.

Радянські переклади Шевченка іншими мовами часто просто анекдотичні: так, фразу «по-московськи лає» замінили на «крепкой бранью осыпает»; «москалики що заздріли, то все очухрали» — «царских слуг объяла зависть, все поразоряли»; «ляхи були — усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували» — «Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала. А царица даже воздух в цепи заковала»; «на квиток повірив москалеві» — «Расписке поверил чиновничьей»; «може, Москва випалила і Дніпро спустила в синє море» — «Может, выжжена Украйна, может, Днепр спустили в синее море»; «Твої діти молодії… московською блекотою… заглушені» — «Сыновья родные… под царевой беленою… заглохшие»; «Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох» — «Когда начальство раскопает и славный обкрадет подвал».

«Шевченко не пробуждал высоких чувств к великому государству Российскому, — писав цензор ще Російської імперії, — ибо проповедовал украинофильство и не мог говорить о воссоединении Малороссии с Россией без ненависти».

Очевидно, саме так і було. Про вірш «До Основ’яненка» цензор стверджує: «Из него следует, что под волей здесь понимается не свобода от крепостного права, но вольность Малороссии вообще, воля от уз, связующих с народом российским («лютим ворогом» ;) его южную ветвь».

А Шевченків «Сон» було заборонено цензурою тому, що «автор твердит, что зиждитель Петербурга «засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю…»

У вірші «Розрита могила» цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії та називання «вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину».

У вірші «Заповіт» цензура звернула увагу на те, що поет «просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров’ю».

У вірші «Розрита могила» цензори не зрозуміли звернення поета до України: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?», та звернення України до Богдана Хмельницького: «Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала».

У вірші «І Архімед, і Галілей» цензори помітили Шевченкове пророкування сумної долі Російської імперії.

Шевченко по-українськи надзвичайно бунтарський та антиавторитарний.

Царі, перед якими плазувала навколішки вся Росія, для нього лише «ведмеді» й «кабани годовані», а цариці — «суки», які «щенять оддоєних щенят».

Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу — як у власному житті, так і в суспільному ідеалі. «Ревіли гармати» і козаки, які «вміють панувати» — улюблені Шевченкові теми. Один британський критик назвав Шевченка чи не найбільш мілітарним поетом у світовій літературі.

Не менший пафос Шевченка спрямовано проти земляків — зрадників України: «рабів з кокардою на лобі», «лакеїв в золотій оздобі», «свинопасів» та «фарисеїв».

Особливо влучно Шевченко описав «малоросійських» зверхників, продажних і позбавлених патріотизму: «раби, підніжки, грязь Москви».

Шевченко писав, що настане час, коли «Людськії шашелі. Няньки, дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого і вас не стане, — будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте над вашим трупом І стане купою на купі Смердячий гній, — і все те, все Потроху вітер рознесе. А ми помолимося Богу, І не багаті, і не вбогі…»

Може, ці слова Шевченка уже почали справджуватися?

Серед найбільш явних та актуальних на сьогодні Шевченкових прозрінь була його цілковита незгода і несприйняття привласнення Москвою назви Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно, адже мав доступ переважно до офіційних російських тлумачень історії.

В усій його творчості Росія названа не інакше, як Московщина. Ну, а росіяни, відповідно, москалі. Для Шевченка Київська Русь і все, що з нею пов’язане, є суто українським. Зокрема, «Слово о полку Ігореві», на мотиви якого він написав «Плач Ярославни».

А як по-сучасному звучать Шевченкові слова: «Бувъ я уторікъ на Украіні — бувъ у Межигорского спаса, и на Хортиці, скрізь бувъ і все плакавъ, сплюндровали нашу Украіну, катової віри, німота зъ Москалями; — бодай вони переказилися» (лист до майбутнього наказного отамана Азовського і Чорноморського козацького війська Я. Кухаренка, 26 листопада1844 р.).

Попри своє цілковите заперечення поневолення України Росією та Польщею, Шевченко не був шовіністом. Він мав чимало друзів і серед росіян, і серед поляків, котрим він навіть присвячував вірші. Співчуття до представників цих націй Шевченко часто висловлював у своїх творах. Шевченко розрізняв росіян і російську державу.

Шевченко залишається незмінною та актуальною опорою української ідентичності, його творча спадщина безумовно посилює сильні сторони української вдачі.

У кріпацькій Росії раб міг стати найбільше лялькою в придворних театрах. Серед російських діячів ХІХ століття кріпаків немає взагалі.

Щоб у такій країні почули Шевченка, мало трапитися диво. Ще більше диво мало б відбутися, щоб слово Шевченка, самоука та кріпака в другому поколінні, стало набагато потужнішим, аніж слова усіх тодішніх царів імперії.

Тарас Шевченко помер, не залишивши після себе ані майна, ані нерухомості, грошей чи акцій, — і, о диво — його образ виявився закарбованим у народній пам’яті, як це не вдалося жодному цареві, королю чи президенту.

Це могло відбутися тоді, коли Шевченкове слово стало як українська пісня — «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».

У січні 1957 року кореспонденти Української редакції Радіо Свобода спробували дати аргументовану відповідь на претензію радянської влади до літератури, яка, мовляв, не пише шедеврів.

В усі часи, в усіх народів наука, культура й мистецтво вважалися автономною сферою людського духа. Тиран Сиракузький не стояв над душею Архімеда, коли той креслив на піску свої геометричні фігури. Ніякий політрук від літератури не давав директив Данте, як мала б виглядати його «Божественна комедія». Абсолютний самодержець, королева англійська не навчала майстерності геніального драматурга Шекспіра. Шевченко теж якось обходився без «мудрих вказівок» царів московських.

Щойно комуністичні диктатори накинули партійне ярмо на всі види духової творчості. Вони заходилися творити «нову» партійну культуру, партійну літературу, партійне мистецтво, партійну науку. Нічого нового, «великого й доброго», більшовики, зрозуміло, не принесли. Лише велику руїну – матеріальну і духовну. Регрес. Застій.

«Мертвотний» соцреалізм

Казенні підсовєтські література й мистецтво відстали від західних принаймні на сорок років. Казенна пропаганда нарікає, що за останні два десятиріччя не написано жодного твору, який бодай трохи наближався б до класичних зразків.

У чому ж причина? Причина полягає якраз у тому, що література й диктатура несумісні. Або – або. Після 20-х років, доки ще партія не накинула письменникам намордника, стихійно відроджувалися молоді національні літератури. Поставали нові течії й напрямки. З’являлися нові таланти. Але вже в 30-х роках молоді національні літератури задушено. Так, у самій лише Україні розстріляно чи замучено на засланні близько 300 українських письменників.

Починаючи з 30-х років, запанував мертвотний «соцреалізм». Радянське мистецтво виродилося в «мистецтво» вихваляння партії і її вождів, у засіб прославляння їхніх «мудрих діл». Трактори, домни, п’ятирічки… А тепер – бульдозери й екскаватори, кукурудза й корови-рекордсменки. Над усім цим – чекісти в шкірянках, партійні підганяючі й апаратники.

А де ж, питаємо, – жива людина? Її нема. Лише безтілесні привиди – в робітничих спецівках, з ярличками ударників, новаторів, раціоналізаторів тощо – сновигають з роману у роман. Залежно від чергової кампанії, вони благають партію: пошліть нас якнайдалі в пустелі Казахстану, киньте якнайглибше в шахти Донбасу чи вивезіть геть на морози Далекої Півночі.

Ні, це не література! Це навіть не публіцистика. Це – макулатура. Так кажуть сьогодні в один голос письменники Польщі й Угорщини. Так кажуть письменники інших країн «народної демократії». Та й у самому Радянському Союзі про «соцреалізм» ще ніколи так багато не говорилося, як після смерті Сталіна й особливо торік. На зборах письменників Москви Губарєв вимагав ліквідації «соцреалізму», що став колодою на шляху розвитку радянської драматургії. У «Вопросах истории» Назаров і Гридньова теж пояснюють застій у радянській літературі втручанням партії й уряду в справи мистецтва.

Колективні диктатори відповідають на це «вільнодумство» чисто по-сталінськи – новим терором. Прагнення свободи творчості вони і далі називають «буржуазним націоналізмом», піддаючи анафемі навіть таких вірних режимові наших письменників, як Малишко, Шумило, Швець та інші. Але даремні всі їхні зусилля! Бо, як сказав Шевченко, «не вмирає душа наша, не вмирає воля; і неситий не виоре на дні моря поля, не скує душі живої і слова живого».

«Любляче серце коштує більше, ніж вся мудрість на світі» — Чарльз Діккенс

Не дарма кажуть, що жадібність – це корінь усіх зол. Важко описати, як змінюється характер людини, її поведінка, коли вона володіє грошима. Звичайно, потрібно розглядати це з двох сторін. Бідна людина завжди старатиметься економити, заощаджувати і заробити більше. Багатій людині завжди буде замало тих грошей, які у неї є, вона старатиметься заробити більше і більше, часто нечесним шляхом. І ще, у таких людей дуже часто розвивається таке почуття як жадібність. Здавалось би, чому? Адже якщо ти маєш багато грошей, тобі вистачає їх на життя і навіть на розкоші, то потрібно ними ділитись, жертвувати, бути щедрим. Чомусь, таких людей одиниці, і думаю, це ті одиниці, які заробили свої гроші власними зусиллями, потом і кров»ю, знають їм ціну. Потрібно знати межі прагнення, в іншому випадку ви завжди будете яскравим прикладом афоризму «жадібний бідний завжди».

Багатство не змешує жадібності. Людина здатна помічати дрібні деталі й з унікальною проникливістю судити про світ, життя й людину. Вона наділена винятковим, філософським розумом. Та що всі ці риси варті, коли вони затьмарені грошима… Грошима, бажанням збагачуватись, бажанням влади і помсти.

Так, багатство краще, ніж бідність, але лише із фінансових причин. У всіх інших відношеннях воно лише шкодить. Робить людину ницою, підлою, жадібною, але не щасливою. Тому потрібно за будь-яких умов пам»ятати, що найвище багатство – це відсутність жадібності.

Часто ми чуємо від батьків, дорослих, що ще не досвідчені, не розуміємо нічого у житті, не розбираємось у людях… мовляв у старших більше досвіду, вони вже «бачили життя», зустрічали різне на його шляху. В такі моменти вони вважають нас наївними і юними, забуваючи, що самі були такими. Теж робили помилки, легковажили… з часом дорослі стають все більш меркантильними, виносять на перший план матеріальне, забувають, що і у їхньому віці інколи потрібно робити дурниці. Молодість гарна не тим, що дає можливість робити дурниці, а тим, що дає час на їхнє виправлення. Але сенс не у фізіологічному віці людини. Сенс у тому скільки років її душі і на скільки вона постаріла. Старші люди рідко повністю кому довіряють, рідко повністю і щиро віддаються веселощам, рідко не думають про серйозні речі, про наслідки. В цьому і полягає вся краса, вся чудовість юності. Молоде серце, не затьмарене ще нічим, здатне щиро і віддано любити, чесно дружити, безтурботно проводити час. Його перевага в тому, що перш ніж щось робити воно слухається не розуму, не думає про наслідки. Інколи з розрахунку людина може наробити дурниць, які приведуть до поганих наслідків. То чи не краще просто слухатись свого серця? Адже воно ніколи не схибить.

Ще не вмерла Україна, Але може вмерти: Ви самі її, ледачі, Ведете до смерті! Не хваліться, що живе ще Наша воля й слава: Зрада їх давно стоптала, Продала, лукава. Ваші предки торгували Людськими правами, Їх продавши, породили Нас на світ рабами. Не пишайтеся ж у співах Ви козацьким родом: Ви раби, хоча й пани ви Над своїм народом. Україна вам не мати, Є вам інша пані, Зрадних прадідів нікчемних Правнуки погані! Тільки той достойний щастя, Хто боровсь за його, Ви ж давно покірні слуги Ледарства гидкого. Ви ж давно не люди — трупи Без життя і сили, Ваше місце — кладовище, Яма та могили. Як живі покинуть мертвих, Щоб з живими стати, «Ще не вмерла Україна» Будемо співати. Як живі покинуть мертвих, Прийде та година, Що ділами, не словами Оживе Вкраїна.Борис Грінченко

"Зроблю" - цього сахайся слова.

"Зробив" - оце потужних мова.

Б. Грінченко

Отож, батьки і діти. Вічна, як на мене, проблема людства. Але, зараз піде мова не зовсім про це. Я хочу поділитись з вами простою і водночас неймовірно глибокою думкою. Звучить вона приблизно так: безсумнівно, існують талановитіші, слухняніші, сумирніші діти, але, любі батьки, у вас саме ця дитина, тому прийміть її такою, якою вона є; безперечно, існують батьки, які краще розуміють та більше дозволяють, але, дорогі діти, у вас саме ці батьки, тому прийміть їх такими, якими вони є. Насправді, це дуже і дуже важливо, прийняти вашу дитину і навпаки, батьків, такими, якими вони є. Це буде вашим першим кроком до порозуміння. Філософ Абрам Хасдай казав: «Син твій, коли йому п'ять років, - твій повелитель; коли йому десять, - твій раб; коли йому п'ятнадцять, - твій двійник, але потім вже одне з двох: або друг, або ворог, в залежності від виховання». Я думаю, ви й самі розумієте, яку роль відіграє виховання для подальшого формування особистості і цінностей вашої дитини. Тому важливо зрозуміти такі речі.

Перше: діти – це дзеркало, яке повторює по-своєму. Коли вони підростають, то несподівано для себе виявляють, що багато в чому чинять так само як і їхні батьки. Протистояти цьому процесу неможливо, це природно. Тому завжди пам»ятайте, ви і ваші вчинки – це приклад! Якщо кричали на дитину, то навчили кричати, якщо били, то навчились битися, якщо обзивали, то навчили хамити. Немає хорошого прикладу – немає хорошого виховання. Ось і все.

Друге: орієнтація на моральні цінності та вихованість. Вчителі, який би предмет вони не викладали, вчать дітей бути ввічливими, чесними перед самим собою та іншими, вихованими та культурними. Але це лише невелика частка того, що вони можуть донести до ваших дітей. Основна ніша у вихованні і прививанні цих важливих речей належить вам. І якщо з вашої сторони в цьому плані не буде ніякої підтримки, а в гіршому випадку, ефект навпаки, то це аж ніяк не піде на користь вашій дитині. Практикуйте приклади ввічливості та вихованості, ефект не забариться. Це і вас зробить кращими, і дітям піде на користь. У вас є людина, яку ви поважаєте? Якщо так, то спілкуйтесь зі своїм сином чи дочкою так само. Уявляйте, що говорите з рівним собі. Тоді діти починають ще більше вас любити, цінувати і поважати! Для них важливо, щоб до них теж ставились як до дорослих, щоб їх розуміли, цікавились ними. В свою чергу, ви не будете довго чекати на взаємну відповідь. Адже погодьтесь, важко поважати людину, яка поводиться з вами, як з дурнем, який не має права на власну думку і бажання.

І, нарешті, третє: точка зору. Можливо, вам часто важко зрозуміти вашу дитину. Чому вона вчинила так, а не інакше, чому не послухала вас, чому їй важливе те, а не інше. Вирішення проблеми просте: згадайте себе у юності, поверніться назад у минуле. Якими були ви? Що вас цікавило? Чи вчиняли так як ви, ваші батьки і чи вам це подобалось? Це допоможе вам поставити себе на місце вашої дитини і зрозуміти її. Але це не означає, що на цьому ваш процес пізнання має закінчитись. Розмовляйте з нею, цікавтесь її справами, тим, що її турбує. Тут головне поводитись толерантно і обережно. Попри вік, будьте друзями, діліться один з одним тим, що на душі, давайте можливість вибору. Тоді і діти зможуть зрозуміти вас, і ви їх. А після цього, вони ще будуть розповідати своїм друзям, які у них класні батьки!

І от таким чином, дотримуючись цих трьох основних правил виховання і ви, і ми будемо задоволені результатом! Тільки спільною працею ми досягнемо успіху. Адже виховуючи нове покоління молоді, ми дбаємо про прийдешнє нашої Батьківщини.

І на кінець, хочу побажати вам великих і радісних успіхів у нелегкому ділі виховання! Пробуйте, дійте, і хай це принесе вам і вашим дітям радість!

Мова росте елементарно, разом з душею народу. І. Франко

Робіть все, аби ваша душа підіймалась до нових і нових моральних і духовних висот, а разом із нею і мова :) )

Теплими бувають не тільки чай, рукавиці, ковдра. Теплим буває все - розмови, погляди, листи, люди. Це те особливе відчуття, яке дає нам сили: Жити. Вірити. Мріяти. Любити.

Худший способ скучать по человеку — это быть с ним и понимать, что он никогда не будет твоим.

9 травня офіційно вважається датою закінчення радянсько-німецької війни як складової Другої світової. Цю дату вшановують у всьому світі, але як день скорботи і пам’яті про тих, хто загинув під час цих жахливих подій. У нас, чомусь, ще з часів Радянського Союзу 9 травня офіційно святкують, підкреслюю – святкують, як День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Так, ми повинні пам’ятати про цю жахливу трагедію і віддати належне ще живим ветеранам і тим, хто загинув, захищаючи свою рідну землю. Це день скорботи, а не свято. Адже українці, не маючи своєї держави, заплатили непомірну ціну у цій війні. Якщо точніше, то Україна втратила близько 4млн. військовослужбовців, 4,5млн. цивільних. До Німеччини на роботу вивезли близько 2,4млн. людей. Трагедія українців полягала ще й у тому, що це була для них братовбивча війна. Адже частина з них воювала у складі Червоної Армії, інша частинау складі УПА боролась за незалежність України, ще інша, як от дивізії «Нахтігаль» і «Ролянд» чи дивізія «Галичина» - ускладі німецьких військ. Будучи недержавною нацією, українці не зраджували національним інтересам, а в складних перипетіях війни використовували будь-яку можливість, яка б сприяла державотворенню. Визвольна боротьба набула рис громадянського протистояння, яке, на жаль, спостерігається і в наш час.

Уже давно прийшли до примирення всі воюючі країни Другої світової війни. І ми, в нашій молодій, незалежній державі, забувши старі образи і непорозуміння, повинні дійти до злагоди. Заради майбутнього маємо шукати не те, що нас роз’єднує, а те, що єднає. В ці скорботні дні, схиливши голови в знак пам’яті про тих, хто загинув у цій війні, ми повинні вимовити: «Прощаємо і просимо прощення».