9 травня офіційно вважається датою закінчення радянсько-німецької війни як складової Другої світової. Цю дату вшановують у всьому світі, але як день скорботи і пам’яті про тих, хто загинув під час цих жахливих подій. У нас, чомусь, ще з часів Радянського Союзу 9 травня офіційно святкують, підкреслюю – святкують, як День Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Так, ми повинні пам’ятати про цю жахливу трагедію і віддати належне ще живим ветеранам і тим, хто загинув, захищаючи свою рідну землю. Це день скорботи, а не свято. Адже українці, не маючи своєї держави, заплатили непомірну ціну у цій війні. Якщо точніше, то Україна втратила близько 4млн. військовослужбовців, 4,5млн. цивільних. До Німеччини на роботу вивезли близько 2,4млн. людей. Трагедія українців полягала ще й у тому, що це була для них братовбивча війна. Адже частина з них воювала у складі Червоної Армії, інша частинау складі УПА боролась за незалежність України, ще інша, як от дивізії «Нахтігаль» і «Ролянд» чи дивізія «Галичина» - ускладі німецьких військ. Будучи недержавною нацією, українці не зраджували національним інтересам, а в складних перипетіях війни використовували будь-яку можливість, яка б сприяла державотворенню. Визвольна боротьба набула рис громадянського протистояння, яке, на жаль, спостерігається і в наш час.
Уже давно прийшли до примирення всі воюючі країни Другої світової війни. І ми, в нашій молодій, незалежній державі, забувши старі образи і непорозуміння, повинні дійти до злагоди. Заради майбутнього маємо шукати не те, що нас роз’єднує, а те, що єднає. В ці скорботні дні, схиливши голови в знак пам’яті про тих, хто загинув у цій війні, ми повинні вимовити: «Прощаємо і просимо прощення».