У січні 1957 року кореспонденти Української редакції Радіо Свобода спробували дати аргументовану відповідь на претензію радянської влади до літератури, яка, мовляв, не пише шедеврів.
В усі часи, в усіх народів наука, культура й мистецтво вважалися автономною сферою людського духа. Тиран Сиракузький не стояв над душею Архімеда, коли той креслив на піску свої геометричні фігури. Ніякий політрук від літератури не давав директив Данте, як мала б виглядати його «Божественна комедія». Абсолютний самодержець, королева англійська не навчала майстерності геніального драматурга Шекспіра. Шевченко теж якось обходився без «мудрих вказівок» царів московських.
Щойно комуністичні диктатори накинули партійне ярмо на всі види духової творчості. Вони заходилися творити «нову» партійну культуру, партійну літературу, партійне мистецтво, партійну науку. Нічого нового, «великого й доброго», більшовики, зрозуміло, не принесли. Лише велику руїну – матеріальну і духовну. Регрес. Застій.
«Мертвотний» соцреалізм
Казенні підсовєтські література й мистецтво відстали від західних принаймні на сорок років. Казенна пропаганда нарікає, що за останні два десятиріччя не написано жодного твору, який бодай трохи наближався б до класичних зразків.
У чому ж причина? Причина полягає якраз у тому, що література й диктатура несумісні. Або – або. Після 20-х років, доки ще партія не накинула письменникам намордника, стихійно відроджувалися молоді національні літератури. Поставали нові течії й напрямки. З’являлися нові таланти. Але вже в 30-х роках молоді національні літератури задушено. Так, у самій лише Україні розстріляно чи замучено на засланні близько 300 українських письменників.
Починаючи з 30-х років, запанував мертвотний «соцреалізм». Радянське мистецтво виродилося в «мистецтво» вихваляння партії і її вождів, у засіб прославляння їхніх «мудрих діл». Трактори, домни, п’ятирічки… А тепер – бульдозери й екскаватори, кукурудза й корови-рекордсменки. Над усім цим – чекісти в шкірянках, партійні підганяючі й апаратники.
А де ж, питаємо, – жива людина? Її нема. Лише безтілесні привиди – в робітничих спецівках, з ярличками ударників, новаторів, раціоналізаторів тощо – сновигають з роману у роман. Залежно від чергової кампанії, вони благають партію: пошліть нас якнайдалі в пустелі Казахстану, киньте якнайглибше в шахти Донбасу чи вивезіть геть на морози Далекої Півночі.
Ні, це не література! Це навіть не публіцистика. Це – макулатура. Так кажуть сьогодні в один голос письменники Польщі й Угорщини. Так кажуть письменники інших країн «народної демократії». Та й у самому Радянському Союзі про «соцреалізм» ще ніколи так багато не говорилося, як після смерті Сталіна й особливо торік. На зборах письменників Москви Губарєв вимагав ліквідації «соцреалізму», що став колодою на шляху розвитку радянської драматургії. У «Вопросах истории» Назаров і Гридньова теж пояснюють застій у радянській літературі втручанням партії й уряду в справи мистецтва.
Колективні диктатори відповідають на це «вільнодумство» чисто по-сталінськи – новим терором. Прагнення свободи творчості вони і далі називають «буржуазним націоналізмом», піддаючи анафемі навіть таких вірних режимові наших письменників, як Малишко, Шумило, Швець та інші. Але даремні всі їхні зусилля! Бо, як сказав Шевченко, «не вмирає душа наша, не вмирає воля; і неситий не виоре на дні моря поля, не скує душі живої і слова живого».