Это просто Вьюи блог

Після цього дивного сну все пішло шкереберть. Його появу там я розтлумачила як підказку, де саме ховається корінь зла, який мене так мучить. Я увесь цей час боялась, що якимось чином це вилізе, що мій коханий дізнається про це. Цей всеохопний страх так глибоко засів в мені, що я, наче надламала себе. Я завжди була пошлою, мене завжди цікавила тема сексу, але після цього мені стало все це бридко…і все це вилилось у численні болячки. Моє тіло "рятувало" мене від цього "брудного жаху".

Мене так надламав не страх втратити Мішу, не те, що я зробила щось проти своєї волі, а те, що Гріша мене шантажував. Ми спілкувались доовгий час, і у наших переписках була не лише пристрасть, а і щось більше. І тут, коли я йому відкрила душу - поділилась, що кохаю Мішу, і що ми не можемо більше спілкуватись, він почав мене шантажувати. Я ніколи не забуду тих емоцій, які відчувала в той момент, хоча найбільш усього на світі хочу їх викреслити зі своєї памяті.

Пройшло 2, 5роки!!! Я щаслива з Мішою, стосунки розвиваються, я по-справжньому його кохаю і бачу з ним своє майбутнє…але цей сон сколихнув всі мої страхи і почуття. Я не можу пробачити собі те, що коли вже була дівчиною Міші, я продовжувала близьку переписку з Грішою. Він знав про те, що у мене є хлопець і що в нас все добре, тобто я не приховувала це, в жодному разі, але продовжувала спілкуватись з ним. Навіщо?!Я не можу собі пробачити того, що не розказала все Міші. Я не можу пробачити собі, що дозвила Гріші собою зманіпулювати і надіслала ці фотографії. Не можу пробачити, що саме через цей дибільний випадок моє інтимне життя з коханим пішло на дно.

Я повинна осягнути, що насправді ці всі події дали мені зрозуміти хто є хто для мене. Якби Міша тоді не побачив Грішиного повідомлення, не було б цієї сварки, і не було б розуміння того, скільки Міша для мене означає і як я його кохаю.

Кожен має право на помилки і досвід. Так, я зробила це, так я робила не зовсім хороші і чесні речі, вела себе якби сказав мій мішка "шлюшка", алеее я це зробила, значить так мало бути, і все на краще. Мені треба було пережити весь цей страх і обурення, мені треба було стільки часу хворіти і перестати сприймати секс як щось погане, мені треба було залишити в минулому все непотрібне і сфокусуватись на моєму.

Я відпускаю тебе. Я хочу нічого не відчувати до тебе окрім вдячності, а відчуваю люту ненависть.Я дійсно дужее злюсь на тебе, як ти міг так повестись зі мною. Як свиня. Я в шоці. Шантажувати. Жах. Це повернеться тобі. Ти також колись закохаєшся. Але я вдячна тобі, можливо якщо не ти, то я б не осягнула широти своїх почуттів до Міші. Я висловлюю тобі щиру вдячність за все що було, і за те, як все сталось. Я відпускаю тебе, але і ти відпусти мене. Будь ласка.

А ти…Пробач мене. Просто пробач. Ця сварка літом так ранила мене, тому що я пригадала цей страх знову. А мені просто необхідно його відпустити і жити вільно. Ти сам відчуєш полегшення, коли я стану повністю вільна. Я кохаю тебе. Я хочу бути з тобою. Ти дуже багато для мене означаєш. Я можу без тебе, але я дуже не хочу. Хочу тебе поряд. Просто прийми, зрозумій і пробач. Пробач.

А ти, маленька. Щось ти геть розклеїлась. Це не так все просто вирішити, (крутиться голова). Я впевнена, що ще треба думати про це, думати, розжовувти собі ці події, розкладати по мільйон разів по поличках і колись воно точно відпуститься. Пробач мене, Ілона. Пробач. Я приймаю себе такою якою я є. І з хорошими думками і з поганими. Я приймаю усе, що я зробила у своєму житті. Я ні про що не шкодую, бо все це створює мій досвід. Роблячи помилки, ми вчимось не робити подібних помилок. Я пробачаю себе. Я дякую собі за всі помилки, бо саме вони вчать як правильно жити. Я пробачаю себе..я пробачаю..

Згадала! Згадала, що мала звичку записувати тут свої думки і вирішила поновити цей ритуал. Хоча б інколи. Насправді, є багато речей, які мене надихають чи насторожують зараз. Є безліч тем для висловлювань, проте я вирішую їх безслідно залишати "на завтра". Міша стверджує, що я і так забагато думаю. Я з чим не погоджують, проте як покірна справжня жінка корюсь.

Завтра день народження мого дідуся. Востаннє я бачила його в липні. Мені неймовірно страшно завтра з ним бачитись. Боюсь що за цих пів року він дуже сильно постарів, чи ослаб, чи схуд, чи змарнів, чи що просто напросто забув мене. У мого дідуся деменція (хвороба усіх літніх людей), він у швидких темпах втрачає свою пам"ять і йому важко висловлювати свої думки. Я дуже хочу його підтримати, дати відчути, що він - не самий, що я є поруч, проте я цього не роблю через страх. Страх мене дусить. А ще я дуже злюсь на свого хресного тата, котрий з ним живе. Невже так важко піклуватись про свого батька? Це людина, яка живе у своєму маленькому проблему світі, в якому існує лише він. Не цікавить його ніхто, ні дочка, ні похресниця, ні тим паче рідний батько. Телефони, гаджети, годинники та й годі. Мала дитина. Боюсь, що не втримаюсь і скажу йому щось лихе. Але можливо мене так дратує його бездіяльність через те, що я сама не рвусь до праці? А любов і підтримка - то важка та наполеглива праця.

#ярозівчиласьписатинеобхіднапрактика

Про Любов не говорили лише ідіоти

Але давай залишемо тільки тишу між нами

Хочу любити тебе…так щиро.. доти,

доки не зникне в нас земля під ногами.

про свої відчуття мені розкажи

про свої думки, про те що ти бачиш

Губами.

Кохання.

В кого варто спитати, що це, щоб отримати остаточно правильну відповідь? І чи є взагалі одне загальне тлумачення кохання, котре б задовільняло б всіх закоханих, всіх, хто відчуває це тепло, чи біль, чи ще щось… Я не знаю, що зі мною трапилось, але після перегляду цього по суті дикого, божевільного, як сказав мій Міша "ненормального" фільму, я стала дивитись на кохання з зовсім іншого, нового боку.

Чи можна взагалі заганяти, стримувати, звужувати в якесь мале на 8 букв поняття, щось настільки невагоме, настільки величезне та необьятное)) ? Як можна обмежувати в норми, правила, закони те, що існує постійним потоком відчуттів, що живе і розвивається стільки, скільки людство існує на нашій Землі. Як можна говорити про "правильну пару", чи "неправильну", про "огидне кохання", чи "нормальне кохання", як можна ототожнити любов з словом "паталогія"?

Сама не розумію…Розривілась вчора як мале дитя, коли намагалась пояснити це своєму Міші. До сьогодні не можу зрозуміти причини таких сильних емоцій. Чи це через те, що людина котру я кохаю, не розуміє усієї величчини кохання, чи через те, що ми такі різні, і, мабуть, і кохаємо один одного по-різному..не знаю. Пишу і знов хочу плакати.

Я люблю і поважаю всіх людей. Я горджусь тим, що не можу собі дозволити осудити когось за їхню віру, за їхню орієнтацію, за їхній колір шкіри. Але чому мені так важко вдається змиритись з тим, що моя друга половина, має зовсім інші, полярні погляди з моїми? Навіщо жінки малюють собі образ людини, котра буде поруч з нею? Для чого? Першим реченням, коли я намагалась описати чоловіка, котрого я хочу біля себе бачити, було: "Він повинен бути мудрим." І я так взагалі сталось, що я закохалась в людину, котра не розуміє, і навіть не намагається зрозуміти інших, не таких як ми людей? Як можна називати дискримінацію характеристикою мудрістю? І чого мені так важко змиритись з цим?

Розмовляла з ним вчора…і не знала куди подітись. Мені було соромно, мені було шалено жаль чути його слова, і знати що його слова чутиме Бог, і Всесвіт. Можливо це розуміння повинно прийти до нього само собою? Можливо пізніше, він отямиться і зрозуміє, що треба вийти з-за рамок нормальності і почати жити вільно? Без агресії, без злості, без осуду, і огиди до інших?

Словом…кохання. Не знаю чи є щось більш величніше, більш сильніше над ним. Воно не має ні статі, ні кольору шкіри, ні правил, ні моралі, ні віку, нічого щоб сковувало його. Воно вільне. І той, хто пізнає це відчуття, автоматично стає вільним. І я чітко відчуваю: я -вільна!

Як жаль, коханий мій, що ти цього не розумієш. Нам зараз так важко… Бажаю тобі відпустити все, що заважає тобі взлетіти, мрію, щоб ти звільнився від усього того сірого, що сидить у тебе в голові, і зрозумів, що життя надто коротке, щоб ділити його на правильне, і не зовсім. Цілую.

він витягнув щасливий білет. завжди констатувала той факт, що він дуже, може і надто фартовий. Що почуваю я? Мені радісно і гірко, я і за, і проти, але як мовить цариця наук - математика: мінус на плюс дає мінус.

Я боюсь. Я не вірю і мені за це соромно. Це не 2 тижні, і навіть не місяць. Це не бачитсь пів року, а може й рік. Це не знати що він робить, що слухає, чим займається і з ким спілкується. Я впевнена, що він намагатиметься чекати, але, дідько, нам 18. Навколо нього, привабливого, харизматичого, смішного завжди будуть витись дівчата. І насправді важко заохочувати людину бути вірною і надійною на відстані. Я бачу такий сценарій (в якому грав тато): перших 2 місяці все буде добре, ми страшено сумуватимемо, ми не будемо знати куди себе подіти. Потім, він озирнеться, усвідомить що світ - це не лише я, не лише тернопіль, не лише наша мрія, а набагато більше. Дзвінки стануть рідші, через це зявиться думки про зраду, звинувачення, сварки.. Боже.. я так боюсь.

У мене складається думка, що я не зможу просто.Я перетворюсь в бліду хникалку, я закриюсь. І якщо історія повориться то я.. я просто здурію.Я не зможу, і не хочу без нього. Я не уявляю і боюсь без нього. Він- все чого мені потрібно.Він перший, і єдиний, лише з ним я ділюсь своїми найінтимнішими думками.Я не зможу без нього… ай блять, ну навіщо так привязуватись до людей. Я настільки багато своєї сутності, своїх думок віддала йому, що якщо його не буде поряд, я буду ІСНУВАТИ наче з діркою в голові.

Я дуже хочу щоб в нього все вдалось. Але я не хочу щоб він їхав.Я хочу торкатись його, я хочу цілувати його, я хочу щоб він дрімав в мене, хочу щоб моє ліжко пахло ним, хочу щоб він тримав мне за руку, хочу дуріти, хочу робити йому каву, хочу щоб він годував мене, хочу дивитись з ним серали. Я хочу його. Його поряд. БЛЯДЬ. І що це? Егоїзм, чи срах?

Я боюсь, що одного дня його дістуть мої придирки, мої соплі, моє вічне намагання його змінити. Він знайде собі якусь кращу, а такі безсумнівно є. Він зміниться там, він не буде моїм Мішою.Він там вивчиться, а потім і працюватиме і все інше. Важко що-небуть говорити. Але мені вже, на цьому далекому етапі його ще дальшої подорожі дуже сумно. Пишу і плачу. Міша… що буде з нами?

(мы еще не растались, а я уже хочу увидеть тебя снова)

Єлена Перова колись сказала чудову річ: " коли щось йде не по плану потрібно питати не "за що?" а "навіщо?". Та все ж, це дуже складно практикувати. Зазвичай ми постійно шукаємо крайнього, звинувачуємо себе, свого ближнього, обставини…та будь-що от тільки не беремо урок з цього.

Насправді, я відхилилась від теми. Цей запис я хотіла посвятити мамі. Мама. Начебто все просто. Мені всі заздрили, адже у мене була мама, котра завжди мене розуміла, давала розумні поради, допомагала щоб не сталось. Вони була і няньою, і вчитием, і психологом і подругою. Вона була всім.Зараз.. мені здається, що цього ніколи й не було. І, блядь, не повірите, я шукаю причину, шукаю винного, і думаю що все через те, що я зустрічаюсь з Мішою.

Близнючки. Вони сильні, вольові і незалежні. Вони нікого коло себе не стримують, і самі ні за кого не тримаються. Вони знають, що вони зможуть все самі. ПРОТЕ вони ненавидять коли в них щось відбирають. Вони надто цінують час. І якщо хтось, забирає цю важливу річ, яка ще й безпосередньо повязана з їхньою близкою людиною вони стають злими і холодними. От чому Каріна ненавидить моїх хлопців, ось чому мама так кардинально змінилась. Я боюсь до неї просто заговорити. Всі наші розмови перетворюються в якісь безглузді сперечання, або в дурні звинувачення. І от, я вже готова щось виправити, поговорити з нею, а вона закриває ноут і показово вручає його мені.

Чого вона не розмовляє зі мною?Чого я нічого про неї не знаю? Чому вона ділиться з Лєною, з Олесею, а не зі мною??????Я ж натомість не ділюсь ні з ким. І я не можу вже більше так. З мене щодня ллється літри сліз з найменшої причини. Я не маю кому це розповісти, я не маю з ким поділитись, бо мене ніхто не розуміє.я хочу мамууууу…віддайте мені ці відносини назад. Я ТАК БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ

У мене все добре, якщо цікаво.Сьогодні 11 місяців як ми з Мішою разом. Він подарував мені подаруночок. Він дуже старався, мені шалено приємно, в нього все вдалось. З Каріною все добре, спілкуємось не щодня, проте спілкуємось. Мама сьогодні подзвонила і попросила вибачення. Я була впевнена, що саме такий фінал чекає на наш "конфлікт". Хм. Швидше непорозуміння. Ні, швидше нерозуміння.Стипендія на місці, гроші є, я почуваю себе добре, нічого не болить, й далі зловживаю кавою, почала читати, змінила муз. смаки.

Все добре.

Я ще ніколи не почувала себе такою самотньою. Мені так холодно. Мені так страшно. Зі мною поруч кохані люди, все як треба, але.. я не відчуваю нікого. Ніхто мене не розуміє. Ніхто. І навіть подідитись немає з ким…

тааак, саме так! в мене складається відчуття, що я - це вода. Її форма, обєм, розмір, колір- все це залежить від середовище і слів, які вона чує. Як дивовижно! Ніколи не розуміла прислів"я: " Скажи людині 9 разв, що вона свиня і вдесяте вона остаточно в це повірить". Щодня я чула жарти Міші про те, що я невдаха, і що ви думаєте?! всі останні події змушують мене задуматись: " а чи часом не правий він?"

Все руйнується, нічого не виходить. А мені.. і сумно і всеодно. Найгірше - мені не соромно. Ані трошки

Ти надто багато означаєш для мене. Але нам краще, мабуть, зараз не спілкуватись. Я не розумію тебе.

Не я. І рука не моя. Не моє бажання. Не мій спосіб розслаблятись. Вогник. Дим.Присмак гіркоти по губам.Море.Місяць.Ейфорія. Я люблю..лише це у голові. Продовження немає.. Що? Кого? Навіщо?І за що?

Жінка - чудова істота. Я б мріяла бути чоловіком, я б мріяла торкатись до їхніх тонких тіл, проводити пальцем по соковитих губах, вдихати аромат волосся, відчувати як вони розчиняються. Ааааа. Я б вдивлялась у їхні погляди, я б стежила кратькома за усіма їхніми діями, я б обожнювала їх.Жінка..її вигини, усе, усе, усе в них таке спокусливе..

Моя жінка- як дика кішка.Моя жінка розумна, чітка, дещо жорстка і божевільна. А я для неї - все. Зі мною вона - ніжність.

Одне але, я - жінка. Я закохана і вірна своєму обранцеві.

Все ж, мене не покидає впевненсть, що колись..я таки отримаю цей досвід. Жінки- ви чудові!

Уроки (якщо їх звісно можна так назвати) з моїм психологом, таки, мали якусь суть. Пригадую заняття, на якому ми простежили, що моя сутність ділиться навпіл. Сеж бо справжня, реальна Ілона, і та, котрою я б хотіла стати. Чим більша різниця, тим нижча самооцінка і в результаті - загострення мого мовного дефекту.

"Девушка с тату дракона". Дякую! Мій мозок активно запрацював.Але я їм себе далі тією другою, ідеальною Ілоною.Сидячи у кріслі психолога, я була переконана, що це худа, струнка, говірка, легка на підйом дівчина. Вона яскрава, її багато, вона не боїться, вона смілива. Вона - не я.

Ідеальна Ілона..вона особлива, її практично ніхто не розуміє, вона дивна, вона приємна, інтоверт, від неї завжди смачно пахне..непередбачувана, емоційна, цікава. Вона - не я.

В ідеалі

моя надумана ілона= мені

питання: яяяяк?

Він, мабуть, ніколи мене не зрозуміє. Він щоразу показує свої ревнощі навіть при найменшому згадувані про хлопців з мого боку, тоді як сам згадує свою кляту ніну? Ще й підкреслити що фігура в неї гарна і що проведена з нею нічка була крутою. Я не ревнива, проте це… Неповага якась чи що. Потім злитись що їду до подруги на ніч. Зробити винною мене. Потім надзвичайно мило поспілкуватися зі мною в мережі. чому?Чого мене так не розуміють? :

Сьогодні хороший день! Зробила усе як задумала: поприбирала, позаймалась собою, зустрілась з снятовочкою, сходила до дідуся поїсти полуниць, і зустрілась з НИМ. Так, сьогодні мені хочеться написати це слово з великої букви.

Знаєш, перебуваючи у цих стосунках, я помітила, що я стала менш чутлива. Мене важко розчулити, чи там, емоційно здивувати. Навіть почуття до нього.. вони якісь такі не певні, мляві, розмиті. Та сьогодні мене перемкнуло конкретно! Не знаю, чи то недотрах, чи то просто мій душевний занепад..Але я відчуваю, що люблю його! Я відчуваю. Мені хочеться перебувати з ним весь час, щоб він завжди гладив мене, і бог з тим, стібався з мене. Я хочу просто його обійняти і не відпускати довго-довго. Сьогодні все чудово. Сьогодні хороший день!

Ось так буває нахлине як вчора - в голові мільйон думок і мільярди слів. А зараз хочу зроміти що це було, а тих слів вже немає.

Це була перша прогулянка з Каріною, коли мені хотілось пошвидше додому. Я не знала, що я повинна сказати, щоб все було добре. Але, здається, добре вже не буде ніколи.

Знаєте, дууже складно знайти людину, яку б ти просто любив без причин. Я відчувала її, вона відчувала мене. Ми були одним багатогранним цілим.

Зараз..ми - полюси. Щось відкидає нас дуже далеко одне від одного, а ми впротеріч знов стягуємось, потім знов 1545849821 кроків назад.

" Мене всі кидають". Якщо уявити собі, що те що в нас було це - корабель, то Каріна за бортом. Але мені здається, що це не я її кинула..Це, мабуть, обставини і лінь. Лінь і моя і її. ЛІнь міняти щось на краще.

Я їм себе за те, що я нічого не роблю. Я не заходжу до неї, я не відчуваю її і не переживаю.Я відчуваю, що вона від мене так далеко, що мені не навздогнати. Вона - живе почуттями, я - якось бездушно, за течією.

Я дуже сильно заплуталась. Всі мої найдорожчі люди не мають розуміння одне з одним. Мама каріну не розуміє, міша її тупо не любить. А я. . я її страшено люблю.

Мені потрібен крок назустріч. Я хочу знати, що вона хоче щось змінити. Мені її дуже не вистачає. Надто сильно