Ось так буває нахлине як вчора - в голові мільйон думок і мільярди слів. А зараз хочу зроміти що це було, а тих слів вже немає.

Це була перша прогулянка з Каріною, коли мені хотілось пошвидше додому. Я не знала, що я повинна сказати, щоб все було добре. Але, здається, добре вже не буде ніколи.

Знаєте, дууже складно знайти людину, яку б ти просто любив без причин. Я відчувала її, вона відчувала мене. Ми були одним багатогранним цілим.

Зараз..ми - полюси. Щось відкидає нас дуже далеко одне від одного, а ми впротеріч знов стягуємось, потім знов 1545849821 кроків назад.

" Мене всі кидають". Якщо уявити собі, що те що в нас було це - корабель, то Каріна за бортом. Але мені здається, що це не я її кинула..Це, мабуть, обставини і лінь. Лінь і моя і її. ЛІнь міняти щось на краще.

Я їм себе за те, що я нічого не роблю. Я не заходжу до неї, я не відчуваю її і не переживаю.Я відчуваю, що вона від мене так далеко, що мені не навздогнати. Вона - живе почуттями, я - якось бездушно, за течією.

Я дуже сильно заплуталась. Всі мої найдорожчі люди не мають розуміння одне з одним. Мама каріну не розуміє, міша її тупо не любить. А я. . я її страшено люблю.

Мені потрібен крок назустріч. Я хочу знати, що вона хоче щось змінити. Мені її дуже не вистачає. Надто сильно