Згадала! Згадала, що мала звичку записувати тут свої думки і вирішила поновити цей ритуал. Хоча б інколи. Насправді, є багато речей, які мене надихають чи насторожують зараз. Є безліч тем для висловлювань, проте я вирішую їх безслідно залишати "на завтра". Міша стверджує, що я і так забагато думаю. Я з чим не погоджують, проте як покірна справжня жінка корюсь.
Завтра день народження мого дідуся. Востаннє я бачила його в липні. Мені неймовірно страшно завтра з ним бачитись. Боюсь що за цих пів року він дуже сильно постарів, чи ослаб, чи схуд, чи змарнів, чи що просто напросто забув мене. У мого дідуся деменція (хвороба усіх літніх людей), він у швидких темпах втрачає свою пам"ять і йому важко висловлювати свої думки. Я дуже хочу його підтримати, дати відчути, що він - не самий, що я є поруч, проте я цього не роблю через страх. Страх мене дусить. А ще я дуже злюсь на свого хресного тата, котрий з ним живе. Невже так важко піклуватись про свого батька? Це людина, яка живе у своєму маленькому проблему світі, в якому існує лише він. Не цікавить його ніхто, ні дочка, ні похресниця, ні тим паче рідний батько. Телефони, гаджети, годинники та й годі. Мала дитина. Боюсь, що не втримаюсь і скажу йому щось лихе. Але можливо мене так дратує його бездіяльність через те, що я сама не рвусь до праці? А любов і підтримка - то важка та наполеглива праця.
#ярозівчиласьписатинеобхіднапрактика