@plnka
PLNKA
OFFLINE

щоденник сопливих монологів

Дата регистрации: 26 сентября 2012 года

Персональный блог PLNKA — щоденник сопливих монологів

Читання Іздрикового супу слів/крутих фраз не те щоб придатні людському розумінню, але для мене це ніби своїрідний резервуар/джерело насолоди мовою, якою ми такі рідко говоримо та яку так часто псуємо. Здавалось би, цьому дядьку вже за 50-т, але пише речі, які просто дивують.

Перша прочитаня його книга була "Таке" і що я помню найбільше, то це про ігуану, яка кусаючи свого улюбленого хазяїна, чекала його смерті.Або ж моя улюблена частина, що зветься "тантра"


«Дощ цієї ночі лив, мов курився пилом, я любив її всім серцем. Всім серцем, дослівно, ледь ковзнули вила. Всім серцем, як і іншими органами — печінкою, нирками легенями, мозком, і депо кипіло навіть отією безтілесною, підшлунковою, чи що залозою (паравозна зала — розтривоженим цехам). Зброю мила роздавала, я любив її всім серцем. Серце для цієї цілі надавалося, куди краще, ніж фалос: воно щосекунди випорскувало в неї струмінь гарячої живої крові (йшли цехи за щастя в бій). Вирувала повінь, і її серце відповідало мені тим же. Я любив її легенями — ніби вирвався прибій — нашими спільними легенями, де змішувалися вдихи і видихи, наш кисень, наш азот, наш вуглекислий газ, насип люду повен. Я любив її гіпофізом, викидаючи в нервову систему — єдину енергосистему — згусток імпульсів (доторків, пестощів, подихів, облизувань, обсмоктувань, підсьорбувань, підшморгувань, покусувань, принюхувань, асфіксії, нудоти, коми, щоб над світом грянув грім) — імпульсів, які зворохоблювали на тому краю зв’язку хвилю коротких замикань у досвітки-морози, локальних перебоїв в електропостачанні, і небо супилось вгорі. Ніби з криці озеро я любив її шлунком, повним, ще неперетравленої їжі, нирками, піском в нирках, жовчними протоками, каменями в протоках, каналами, шлюзами, кишками, з усією перистальтикою й усім проктологічним вмістом в папахах кудлатих. Я боявся, що такого мене вона не захоче — галява, трави розколихані, — але у відповідь отримав таку хвилю вдячного тепла, і неба полуденну синь, що зрозумів: їй добре. Їй добре: у спекоті дня осіннього серпневого жаркого сніг упав. І танув сніг. Було 25-е. Їй добре з цим. Їй усіляко добре. Косар з косою вітамінною стояв побіля куреня. Їй усіляко добре і не раз. «Розпуснице!» — хотів було присоромити її, та вранці морок над трависьками, вночі мовчання і туман, а так її робочий океан прохлюпотів: «Так» — «Розпуснице?» — «Так» — задоволено відповідає вона шиєю — «Усни?» — «Так» — повторює передпліччям — «Нице?» — «Так» — підтверджує попереком, куприком, сідницями… «Так! Так! Так!» — кулеметом відповідає моє серце.


Вона захотіла поцілувати мене, повернувши голову так, щоб ми бачили одне одного, але поцілунок не відбувся через найчастішу причину невдалих поцілунків — сміх — вона розсміялася, також згадавши, що ми можемо цілуватися в будь-який спосіб, не змінюючи позиції, але вона, звісно, вибрала найекзотичніший і вивернулася через уста навиворіт і вп’ялася в мене з вивороту і ми утворили щось на кшталт просторового листа Мьобіуса, де зовнішнє переходить у внутрішнє без будь-якого шва. Просто, як продовження, бо насправді внутрішнє і є продовженням зовнішнього. І навпаки. Ми надто багато ділимо, надто багато ділимо, замість того, щоб поєднувати, а от зараз ми — я і вона — неподільні, і наше зовнішнє і наше внутрішнє — неподільні і наша кров пульсує нашими нервами, і нашу їжу їсть один фермент і наше світло випромінює барабанна перетинка спільного ока.


Сяяв дощ, горів поріг! Вона могла все, що завгодно (як і я). Стримано в стременах сталь дзвеніла. Вона взяла мене зі свого нутра рукою…


(коли ж її руки в той момент були моїми руками, що огортали її відразу за всю поверхню тіла, трималися за кожну пору тіла, за кожен рецептор зосібна, мої рецептори продовжувалися її рецепторами, хоча це вже був явний надмір, адже наші мізки давно переплелися всіма нейронами і пульсували в єдиному ритмі, і в тому ж ритмі пульсувала кров, в тому ж ритмі пульсувала на периферії внутрішнього зору яскраво-синє світло, в полі дим іржавий, німа ковильна нить, яложений кожух)


…вона зі свого нутра взяла мене і повела за собою углиб. Не питай дороги, хоч трупом ляж. Серце — в остроги. Зерно — в патронташ. Ми опинилися в подобі нефу із сегментованою стелею — це могло б нагадувати її підребер’я, якби не спіральний спуск униз і сходи, розгорнуті віялом клепані сходи, клепані, клепані, чавунні сходи зґвалтованих сестер з металу бозна-якої марки, подивися на обрій просто і поганяй, хай вітер у вічі, умри — не стій, двічі умерти простіше, молот, гудки, димарі, дольче ґабана, небо вгорі, стерті скрижалі, втрачений рай, мелена кава, гониво, чай у сивих туманах матросів… Ми йшли й ішли, опускаючись нижче, нижче, самі перетворюючись на підземелля, і вже не конче було знати, ні хто з кого виростав, ні хто — в кого, ні хто — кого, бо нікого тут вже не було і не був тут жоден «хто», святенникам, скупердягам спекулянтам не місце в печерах любові, — фантаст мурмотів настирливо, а дим розрухи повз протуберанцями, і з наших легенів зростали бульби крохмальної задухи, і сухий, кумачовий послід сипався з птахів, лютневі кліщі у блузах і бушлатах — пролетаріат пандемії, розчинені ворота шахт і йобіус-йобіус, ані шовчика, ані рубчика, ані зачіпочки, ой як розкліщимося, люба, гой-на, на?»


— У тебе розкішна внутрішня будова, — сказав він.

— Ти бездоганний енергетично, — відповіла вона.


Те, що вона була сліпа, а він глухий, несуттєво.

Нормальне освідчення. Хоча бувають і коротші.

Чи то гра слів, чи то ще щось таке містичне, але ций текст просто всмоктує в себе своїм бездоганним контрастом реальності з почуттями.

Наступна ж книга була куплена у Львові, тобіш скоріше артбук "underworld". Ніякої сюжетності, нуль розуміння - просто магнитизм.

Коли вже прочитавши "Острів КРК" стало нудно. Безсюжетність починає запарювати, і тому можна просто читати його віршики у його ж бложику https://izdryk-y.livejournal.com/.

«крила мої холодні і мокрі» –

каже мій птах перелітний

«де ж твоє небо захмарно високе?

де твій обіцяний квітень?

де твої пальці чіпкі і чутливі

всіх алергій моїх свідки?

де твоя впертість?

де твоя хтивість?

де золота моя клітка?»

пташко моя

ти не квапся в неволю

олова й злата не дам я

дам тільки хліба води і солі

дам тобі свіжу пам'ять

вдосталь повітря і психоактиву

чисту шовкову постіль

будем міняти ніжність на хтивість

тисячу років поспіль

будем літати будем співати

в серці терпкого літа

будемо друзів у гості скликати

з ери палеоліту –

ми облаштуємо світ нанóво

виростим власний квітень

тільки не вір ти мені на слово

дай лиш себе зігріти

не змайстрував я ні клітки ні буди –

не наладнав полону

будь собі вільна

а дім твій буде

у мене поміж долонями

Треба нарешті починати цінити час, який, не в новину, тікає кожної секунди, коли я сиджу і витрачаю його на перегляд фільмів і серіалів, котрі лише псують моє реальне бачення навколишнього світу (чито каналізації.то вже не має значення). Отож тепер писатиму сюди усілякі дурнуваті ляпи та думки про буденність. Досить вже готуватись до життя. Потрібно жити

Мати друга - це не тільки круто чи стандартний набір потрібних людей у твоєму житті. Це, зазвичай, зручно і необхідно. За 10 років того розтягнутого апокаліпсису чи екзорцизму, здавалося б, мене мало вже вивернути нутрощами на зовні (мабуть, це ще мене чекає за якимось крутим поворотом), а натомість, знаходячись серед двоногих створінь, я впадаю в безвихідний відчай, який підкований доброю дозою самотності. Хоча навіть сидячи дома, моя внутрішня головна біль - епістемологія, дає розуміти, що нема навіть кому сказати, що: "Заціни, я все-таки знайшла книгу Іздрика". Або: "О, скинь будь ласка оті наші фотки з кав"ярні". І тут ти своїм нікчемним внутрішнім Я (взагалі, моє "Я" повинно писатись з найменшої літери) розумієш, шо ти - один. І furthemore, якось навіть соромно кому-небудь сказати, що у тебе нема друга. Бо оте "друзі" якесь несправжнє і намальоване на атласі підліткових буднів, а от "друг" - то навіть звучить по особливому. Ніби якась привілегія чи то місія.

Отак і доводиться моноложити на паперові, але частіше інтернетні сторінки. Нема до кого прив'язатись. Але тут випливає таке питання, як: а кому нафіг потрібне таке нещастя, як я?

Ото й усьо ясно зразу

Насправді ж, перетворитись в мізантропа - це, мубать, найлегше з життєвих рівнянь (особливо, якщо із відомостей глибин математики, "математика" - тільки назва, яку я знаю). Для початку, ти обїдаєшся філософією про буденність життя і його марнотратсво, читаючи книги. В результаті чого в тебе зявляється така власна думка, яка спонукає облаштувати в твоїй голові апартеманти для виробництва інших думок. Не завжди ця фабрика продуктивна, але так працює, що сплячим вулканам колискова не допомогла б. І тут ти розумієш, що бути альтруїстом - це бути жертвою, а бути егоїстом - це нічим не відрізнятися від інших.

А потім, треба лише закрити свій світ від тих, хто вже поглядом робить у тобі дірки. І жити. І згнити. Одному.

Нвіть течія життя задихалась гнатись у безкінечну невідомість. Натомість, вона зїхала з колії, загубила свій рейс, загубивши себе саму в суміші сіреньких створінь (схожи на людей), так само чекаючих на свій літак. Але куди він планує приземлитись?

Декілька цифр зникли з погодинного табла відправлень/приземлень твого літака. Отак блукаєш ареопортом, тагаючи за собою свої далеко не дорогоцінні речі, в очікуванні двокилого несправжнього птаха, який насправді ж тобі і не потібен. Потрібен лише той, хто стане причиною більше його не чекати.

На полотні долонь вітер малював післязимнє тепло. Календарі вже кричать про безень, а земля не скинула сніг. Лиш той надокучливий дух весни муляє в душі, ніби віщуючи щось надземно добре.

Насправді ж, цієї пори ще ніхто не прокидається. Ніхто й не збирається піднімати обважнілі віки із сонних очей, яким снилися антизимові, обігріваючі сни. Навіщо тоді потрібна весна? Давайте одразу в літо. Або хоча б у вже зеленіючий травень.

Легкою ходою минаю залишки твердого агрегатного стану води. Чи вже й не твердого, але все ще нагадуючого про швидкоплинність часу. Кажуть, що чим доросліший ти є, тим швидше прокручується короткометражність твоїх днів. Виходить, усе своє життя вічно готуєшся до осені: кожень день, як мінус один листочок, що обривається з дерева. Звісно, якщо ж під деревом сховати слово "життя".

Не розумію, як люди ще можуть мене терпіти, мати до мене якісь справи, бажати спілкуватись зі мною, з людиною, про яку писали маленьким шрифтом - вже гіперболізувати.

Намагаюся відшовхнути кожного, хто був прикріплений лепкою масою дружби чи просто проектуванням спільних інтересів/розвіюванням нудьги. Не виходить лише з деякими. Бо роблячи цим "деяким" біль, не залишаюсь не тронутою ним і я сама.

****

Життя…ти де?

Паралелі світу погойдували мою лнію, яка була ще більш паралельною до інших. Дні ледве встигали з"являтись у календарі, щоб потім зникнути в записах минулого. Хвилини роздумів розтягувались у вічність, години життя бігли, ніби як завжди кудись не встигаючи. А що я? А я так, лише візерунок однієї лінії на полотні життя паралелей.

Якщо б не люди, світ був би прекраснішим. Якщо б не купа думок у моїй голові, то не було б тієї купи ***** у моєму житті.

Rz

Людину не потрібно шукати поглядом, бачити і радіти тому. Людину відчувають серцем навіть перед її появою у майбутньому, затягують у сіті душі і пускають на годування думкам.

Аберація з амбвівалентністю мене самої. Два моїх Я.

перше: Натовпи очманілих мурах вже традиційно кожного дня здають крос по мому тілу.Сад цвіте, хоча чому тут дивуватись. Я знаю, чому почали розцвітати пелюстки невідомих квітів. Я знаю, бо вже й сама у їх ароматі.

друге: Ці мурахи - вони так у всіх. Влізають у надра землі, стають її землевласниками. А потім виявляються, що то й не твоя земля була. Який сад?Які квіти? То міраж.Забудь.Йди спи.Вже пізно.

Нікому невідома третя світова навшпиньках викликала апогей моїх думок. Вони лавиною мчаться туди, куди не можна.

Я зпутую ту нитку в один клубок.Бо якщо за неї потягнути - буде те, чому доля не пророкувала статись

По моїм барабанним перетинкам невідомі роялі вигравають свою мелодії. Ефйорія дефіцитною хвилею заповнює простори між кордонами моєї шкіри, ніби створюючи нову галактику, до якої не проткнутись нікому.

Хтось помирає під музику, а хтось не може без неї жити.(с)

Як добре, що ті слонячі сніжинки летять прямо в очі: так не хочеться бачити те, що чекає попереду.

Чекаєш чогось- дні ледве тягнуться, а за ними волочусь і я. Хочеш затримати їх - затримуєш лиш моментами у пам"яті, але що тої пам"яті, адже в ній потрібно тримати ще купу шкільного сміття.

Невідомі синці, сміх незнайомки з моїх вуст. Забути як сміятися? Нехай це залишається відомим лиш мені.

Усе чимось можна замінити: ніжність - шоколадом, тепло- чаєм, затишок - ковдрою. Але ще одну людину замінивши котом - виходить щось не те.

Недозволяйте своєму Я перечитувати старі листування. Це найгірші тортури для ностальгії.

Отак по шматочкам, намагаючись не впасти у десятий раз, живучи на одному чаї проходить життя.Печаль

ка

Мій гербарій душі не поповнюється нічим новим. Цей світ розчарувався у мені. А я втратила ще одну ілюзію, яка допомагала мені жити. Бо кажуть, що майже усі проблеми знаходяться у нашій голові. Тому я суну туди й ілюзії, щоб легше жилося. Але ж як тяжко, коли вони обриваються.

дуже хочу, щоб мене хтось десь чекав. з цим кимсь сміятись до втрати кисню у легенях. з цим "хтось" розмовляти про вічно життєве. хочу знайти ту душу, яка спорідниться з моєю. а більше і не треба

PLNKA

Самые популярные посты

19

Як добре, що ті слонячі сніжинки летять прямо в очі: так не хочеться бачити те, що чекає попереду. Чекаєш чогось- дні ледве тягнуться, а...

18

Не розумію, як люди ще можуть мене терпіти, мати до мене якісь справи, бажати спілкуватись зі мною, з людиною, про яку писали маленьким ш...

13

Читання Іздрикового супу слів/крутих фраз не те щоб придатні людському розумінню, але для мене це ніби своїрідний резервуар/джерело насол...

13

Мій гербарій душі не поповнюється нічим новим. Цей світ розчарувався у мені. А я втратила ще одну ілюзію, яка допомагала мені жити. Бо ка...

12

На полотні долонь вітер малював післязимнє тепло. Календарі вже кричать про безень, а земля не скинула сніг. Лиш той надокучливий дух вес...