Аберація з амбвівалентністю мене самої. Два моїх Я.

перше: Натовпи очманілих мурах вже традиційно кожного дня здають крос по мому тілу.Сад цвіте, хоча чому тут дивуватись. Я знаю, чому почали розцвітати пелюстки невідомих квітів. Я знаю, бо вже й сама у їх ароматі.

друге: Ці мурахи - вони так у всіх. Влізають у надра землі, стають її землевласниками. А потім виявляються, що то й не твоя земля була. Який сад?Які квіти? То міраж.Забудь.Йди спи.Вже пізно.

Нікому невідома третя світова навшпиньках викликала апогей моїх думок. Вони лавиною мчаться туди, куди не можна.

Я зпутую ту нитку в один клубок.Бо якщо за неї потягнути - буде те, чому доля не пророкувала статись