Мати друга - це не тільки круто чи стандартний набір потрібних людей у твоєму житті. Це, зазвичай, зручно і необхідно. За 10 років того розтягнутого апокаліпсису чи екзорцизму, здавалося б, мене мало вже вивернути нутрощами на зовні (мабуть, це ще мене чекає за якимось крутим поворотом), а натомість, знаходячись серед двоногих створінь, я впадаю в безвихідний відчай, який підкований доброю дозою самотності. Хоча навіть сидячи дома, моя внутрішня головна біль - епістемологія, дає розуміти, що нема навіть кому сказати, що: "Заціни, я все-таки знайшла книгу Іздрика". Або: "О, скинь будь ласка оті наші фотки з кав"ярні". І тут ти своїм нікчемним внутрішнім Я (взагалі, моє "Я" повинно писатись з найменшої літери) розумієш, шо ти - один. І furthemore, якось навіть соромно кому-небудь сказати, що у тебе нема друга. Бо оте "друзі" якесь несправжнє і намальоване на атласі підліткових буднів, а от "друг" - то навіть звучить по особливому. Ніби якась привілегія чи то місія.

Отак і доводиться моноложити на паперові, але частіше інтернетні сторінки. Нема до кого прив'язатись. Але тут випливає таке питання, як: а кому нафіг потрібне таке нещастя, як я?

Ото й усьо ясно зразу