Читання Іздрикового супу слів/крутих фраз не те щоб придатні людському розумінню, але для мене це ніби своїрідний резервуар/джерело насолоди мовою, якою ми такі рідко говоримо та яку так часто псуємо. Здавалось би, цьому дядьку вже за 50-т, але пише речі, які просто дивують.
Перша прочитаня його книга була "Таке" і що я помню найбільше, то це про ігуану, яка кусаючи свого улюбленого хазяїна, чекала його смерті.Або ж моя улюблена частина, що зветься "тантра"
«Дощ цієї ночі лив, мов курився пилом, я любив її всім серцем. Всім серцем, дослівно, ледь ковзнули вила. Всім серцем, як і іншими органами — печінкою, нирками легенями, мозком, і депо кипіло навіть отією безтілесною, підшлунковою, чи що залозою (паравозна зала — розтривоженим цехам). Зброю мила роздавала, я любив її всім серцем. Серце для цієї цілі надавалося, куди краще, ніж фалос: воно щосекунди випорскувало в неї струмінь гарячої живої крові (йшли цехи за щастя в бій). Вирувала повінь, і її серце відповідало мені тим же. Я любив її легенями — ніби вирвався прибій — нашими спільними легенями, де змішувалися вдихи і видихи, наш кисень, наш азот, наш вуглекислий газ, насип люду повен. Я любив її гіпофізом, викидаючи в нервову систему — єдину енергосистему — згусток імпульсів (доторків, пестощів, подихів, облизувань, обсмоктувань, підсьорбувань, підшморгувань, покусувань, принюхувань, асфіксії, нудоти, коми, щоб над світом грянув грім) — імпульсів, які зворохоблювали на тому краю зв’язку хвилю коротких замикань у досвітки-морози, локальних перебоїв в електропостачанні, і небо супилось вгорі. Ніби з криці озеро я любив її шлунком, повним, ще неперетравленої їжі, нирками, піском в нирках, жовчними протоками, каменями в протоках, каналами, шлюзами, кишками, з усією перистальтикою й усім проктологічним вмістом в папахах кудлатих. Я боявся, що такого мене вона не захоче — галява, трави розколихані, — але у відповідь отримав таку хвилю вдячного тепла, і неба полуденну синь, що зрозумів: їй добре. Їй добре: у спекоті дня осіннього серпневого жаркого сніг упав. І танув сніг. Було 25-е. Їй добре з цим. Їй усіляко добре. Косар з косою вітамінною стояв побіля куреня. Їй усіляко добре і не раз. «Розпуснице!» — хотів було присоромити її, та вранці морок над трависьками, вночі мовчання і туман, а так її робочий океан прохлюпотів: «Так» — «Розпуснице?» — «Так» — задоволено відповідає вона шиєю — «Усни?» — «Так» — повторює передпліччям — «Нице?» — «Так» — підтверджує попереком, куприком, сідницями… «Так! Так! Так!» — кулеметом відповідає моє серце.
Вона захотіла поцілувати мене, повернувши голову так, щоб ми бачили одне одного, але поцілунок не відбувся через найчастішу причину невдалих поцілунків — сміх — вона розсміялася, також згадавши, що ми можемо цілуватися в будь-який спосіб, не змінюючи позиції, але вона, звісно, вибрала найекзотичніший і вивернулася через уста навиворіт і вп’ялася в мене з вивороту і ми утворили щось на кшталт просторового листа Мьобіуса, де зовнішнє переходить у внутрішнє без будь-якого шва. Просто, як продовження, бо насправді внутрішнє і є продовженням зовнішнього. І навпаки. Ми надто багато ділимо, надто багато ділимо, замість того, щоб поєднувати, а от зараз ми — я і вона — неподільні, і наше зовнішнє і наше внутрішнє — неподільні і наша кров пульсує нашими нервами, і нашу їжу їсть один фермент і наше світло випромінює барабанна перетинка спільного ока.
Сяяв дощ, горів поріг! Вона могла все, що завгодно (як і я). Стримано в стременах сталь дзвеніла. Вона взяла мене зі свого нутра рукою…
(коли ж її руки в той момент були моїми руками, що огортали її відразу за всю поверхню тіла, трималися за кожну пору тіла, за кожен рецептор зосібна, мої рецептори продовжувалися її рецепторами, хоча це вже був явний надмір, адже наші мізки давно переплелися всіма нейронами і пульсували в єдиному ритмі, і в тому ж ритмі пульсувала кров, в тому ж ритмі пульсувала на периферії внутрішнього зору яскраво-синє світло, в полі дим іржавий, німа ковильна нить, яложений кожух)
…вона зі свого нутра взяла мене і повела за собою углиб. Не питай дороги, хоч трупом ляж. Серце — в остроги. Зерно — в патронташ. Ми опинилися в подобі нефу із сегментованою стелею — це могло б нагадувати її підребер’я, якби не спіральний спуск униз і сходи, розгорнуті віялом клепані сходи, клепані, клепані, чавунні сходи зґвалтованих сестер з металу бозна-якої марки, подивися на обрій просто і поганяй, хай вітер у вічі, умри — не стій, двічі умерти простіше, молот, гудки, димарі, дольче ґабана, небо вгорі, стерті скрижалі, втрачений рай, мелена кава, гониво, чай у сивих туманах матросів… Ми йшли й ішли, опускаючись нижче, нижче, самі перетворюючись на підземелля, і вже не конче було знати, ні хто з кого виростав, ні хто — в кого, ні хто — кого, бо нікого тут вже не було і не був тут жоден «хто», святенникам, скупердягам спекулянтам не місце в печерах любові, — фантаст мурмотів настирливо, а дим розрухи повз протуберанцями, і з наших легенів зростали бульби крохмальної задухи, і сухий, кумачовий послід сипався з птахів, лютневі кліщі у блузах і бушлатах — пролетаріат пандемії, розчинені ворота шахт і йобіус-йобіус, ані шовчика, ані рубчика, ані зачіпочки, ой як розкліщимося, люба, гой-на, на?»
— У тебе розкішна внутрішня будова, — сказав він.
— Ти бездоганний енергетично, — відповіла вона.
Те, що вона була сліпа, а він глухий, несуттєво.
Нормальне освідчення. Хоча бувають і коротші.
Чи то гра слів, чи то ще щось таке містичне, але ций текст просто всмоктує в себе своїм бездоганним контрастом реальності з почуттями.
Наступна ж книга була куплена у Львові, тобіш скоріше артбук "underworld". Ніякої сюжетності, нуль розуміння - просто магнитизм.
Коли вже прочитавши "Острів КРК" стало нудно. Безсюжетність починає запарювати, і тому можна просто читати його віршики у його ж бложику https://izdryk-y.livejournal.com/.
«крила мої холодні і мокрі» –
каже мій птах перелітний
«де ж твоє небо захмарно високе?
де твій обіцяний квітень?
де твої пальці чіпкі і чутливі
всіх алергій моїх свідки?
де твоя впертість?
де твоя хтивість?
де золота моя клітка?»
пташко моя
ти не квапся в неволю
олова й злата не дам я
дам тільки хліба води і солі
дам тобі свіжу пам'ять
вдосталь повітря і психоактиву
чисту шовкову постіль
будем міняти ніжність на хтивість
тисячу років поспіль
будем літати будем співати
в серці терпкого літа
будемо друзів у гості скликати
з ери палеоліту –
ми облаштуємо світ нанóво
виростим власний квітень
тільки не вір ти мені на слово
дай лиш себе зігріти
не змайстрував я ні клітки ні буди –
не наладнав полону
будь собі вільна
а дім твій буде
у мене поміж долонями