щоденник сопливих монологів

Як казала С., потрібно запам"ятовувати усі відчуття сьогочасного віку.

Такий настрій, як зараз буває рідко, що я, мабуть, й себе не впізнаю. Різко прокинулось якесь відчуття віри в краще, але ж я його усиплю тим відварним зіллям ромашки, яка несе у собі отруту вічних страждань.

Та зараз моя душа цвіте.Саме протягом цієї години, хвилини. Якийсь паросток пробився крізь бетонний грунт. Та мені знається що його затупчуть ще до того, як він породить свій перший клаптик зеленого кольору.

Але мені так добре, що хожу співаю по квартирі, обнімаю кота зі словами "ти мій хороший", немає нестачі шоколаду у крові від вічного суму та потребі гормонів радості….не закохалась чи часом?

але ж я знаю, що ні

Терпіти біль заради тих, хто тобі не байдужий… для чого ще ми живемо? (с) Хаус

Шукаю відповіді на свої вічні питання у цитатах вічних мудростей. Наткнулась на цю і зрозуміла, чому ж то мій біль такий нестерпний. Бо ж немає того, заради кого б я начхала на все і знайшла ще більше сил для вічної боротьби за життя у цьому світі.

А ще зрозуміла, звідки ці океанічні хвилі печалі і та неприязнь до пустих людей: Тільки по істині великі люди хоронять в собі велику печаль.(с) Достоєвський

Можливо, це занадто голосно сказано та й я скоро спущуся до сходинки цих людей, яких сама і тихенько ненавиджу, бо ж я тупію, духовно, душевно в"яну, бо ж так мало читаю, так мало дивлюся, так мало думаю і так багато плачу. Але який же жахливий ций світ і люди, їхні розмови, їхні звичкии. Ці дороги, це повітря. Та говорять, що коли мрієш про щось, необов"язково воно саме таким і буде насправді. Отак я мрію і жити в Ісландії. Та боюсь мої мрії це те, що буде розбито жорстоким кулаком реальності.

У мене параноя. Постійно здається, що хтось дивиться, що зі мною щось не так. З почавшимися морозами вже два рази грюкнулась. Явні схильності невдахи.

Скоро прийде мій судний день. І все в мені помре. Це я знаю точно. 28 число

Якшо ти ще сюди іноді заходиш, хоча хто його знає, то про тебе я сюди не пишу. Але дякую тобі, що ти у мене є. Бо ти дійсно моє сонце у цій сатаністській темряві, що втягує мене у свої обійми, коли ти захищаєш мене своїми)

Коли я проходжу поряд, то якось моя голова сама повертається у твій бік. Серце ніби-то робить вигляд, що вже байдуже, що вже все затихло, усі бурі заснули а ребра закутані у цілющі трави. Але ж як я нестерпно за тобою сумую. За кожним днем, який ми рахували, за тими розмовами провсенасвіті, за твоїми замашхками реаліста які губили мій песимізм. Я так за тобою сумую, що це непідвладне ніяким словам.

нехай мене вкрадуть інопланетяни, бо ж я не варта й місця для життя на цій планеті

Темрява скрізь: за вікном, в кімнаті і в мені. Я бачу темряву навіть у очах людей, які здавалося б, мали випромінювати лише яскраві кольори, бачачи мене.

Ця темрява дожирає останні краплини надій, мрій, терпіння і світла, яке жило колись і в моїх очах.

Я ненавиджу ций світ. Ненавиджу ранки, які вимагають від нас вставання та початку роботи. Я ненавиджу чай, який обпікає мої губи або так швидко холоне, що й пити вже не хочеться. Я й ненавиджу його вечором, бо ж не має с ким його пити.

Я ненавиджу себе, бо ж цей світ ненавидить мене також

життя порожнє, на руці шрами ще не зійшли, мені знову не має з ким балакати, знову засинаю в сльозах, знову на ранок болить голова

мені гидко від себе самої

ніяк не розумію, чому двірники ще не прибрали ций великий шмат сміття

Тітка осінь на розслабоні дарує ще теплі деньки.Добре. хоч без сонця, бо вже від нього мене скоро знудить. Можливо, замовити чогось неспокійого? Хочу вітру, грому, зливи. Хочу бачити вулиці пусті, хочу бачити темряву та лиш морок у ній. Хочу щоб в зеркалі не було мого відображення: нехай темрява вкутає моє тіло, нехай вітер вкладе моє волосся, нехай ця меланхолія замучить вже моє серце до його повного затвердження у списки айсбергів цієї планети.

Знову впадаю у чорну діру власної голови.

Вративши жертву для постійного обдумування та казок на ніч, знову треба шукати нову, щоб зовсім не загуснути у собі.

Мені казали, що в мене глибокий внутрішній світ. Та знали б ви, як важко у ньому не втопитися.

Легше будети тупеньким, ніж тягнутися показати свій розум.

Немає ні єдиної думки, за яку б можна було вцепитися. Немає чітких цілей, прагнень. Немає нічого, ради чого б хотілося ще не забувати, як ходити. Але нічого не обіцяю щодо вміння говорити. Немає й бажання його далі розвивати.

Давай візьмемося за руки
Так міцно, як ніколи не тримав.
Один, два, три… шепочуть звуки:
" …а хто відпустить, той програв "

п.г

Сьогодні я хочу і Львів, у шоколадницю: злякатись цін і вийти. Так як і у житті: зайшов, злякався, навпомацки у темряві шукав ручку від дверей, а двері виходу вже зникли.

p/g

Крижаними руками торкаюсь повітря
Та воно у чорному одіязі знов.
І у тиші лиш темряви віття,
І немає у тиші розмов.

Я рахую той стрілки мовчання,
Що в годиннику вбиває наш час.
І чую біля себе звучання
Той надії, промінь якої не згас.

Симфонія стін щось шепоче
Невідомими словами і мовою.
Вона бачила й сказати хоче
Мою темряву й тишу за змовою.

p/g

Я малюю собі фон, на якому не бажаю бачити своє зображення.

Для того щоб хоч якось утримувати посмішку на своєму обличчі достатньо лише вбити в голову якусь дурницю. Це як тимчасові ліки від хвороби, яка живе у мені та не бажає виселятися.

Отак вигадуєш, тримаєш у своїй голові і ось, здавалось би, ти сам себе обманув, що ось у тебе все так прекрасно і життя нарешті має хоч якийсь сенс, творячий веселку у душі та й у душі також, коли від радості ти не помічаючи вже й починаєш розвивати таланти співу.

Отакі от ненажерливі люди: чого не дай- а все мало, мало. Чого не дістанемося- так ліземо ще вище да поки не грюкнемося на землю та й від сорому заліземо у свою звичну буденну нору.

все добре, але ж мало, тож бачу й я скоро полізу у свою нору

неавиджу себе за це усе(

ви наділили мене бракованою душею. відшкодуйте моральну шкоду,

нове перетворення у відлюднену ходячу бактерію, яка витрачатиме лише ваш простір та час і не не матиме ні єдиного бажання підтримувати думки інших про те, що я ще десь існую