щоденник сопливих монологів

Я починаю миритися з тим, що твориться навколо мене. Виходить, я мирюся з пригніченою собою.

Лінії синюватого кольору ще подають звуки болю, але те, що робиться у моїй душі набагато страшніше.

Історія мого страшного погляду заключається у тому, що коли невидими ударами в а ш і слова долітали до мене, я не плакала, не влаштувала істерику: я дивилася на в а с і подумки промовляла: н е н а в и д ж у

і ось, саме у моїх очах люди ніколи не знайдуть доброти чи якоїсь там ніжності. Там люта ненависть. Там панує вона

Не зрозумієш одразу й, чому більше потрібна негайна допомога швидкої: серцю, мозку чи душі. Та лікарням не потрібні напівтрупи

Завтра все мине, але ж зім"ятий листок ніколи не стане ідеально рівним,

Цей вечір присвячується припадкам хотіння утопати в чиїхось обіймах

Я не прошу нічого особливого: ні походів у кіно, театру чи ще кудись. Я не прошу зірок з неба, гір чи золота. Обійдусь без поцілунків та обіймів. Я хочу лише розуміння, антибуденності та чиєїсь руки в моїй.

Мені стає сумно, коли немає з ким розділити своєї радості. Що ж вже казати про те, коли на душі гірські водопади б"ють у саму глибочінь бездонного дна.

Мені хочеться розмовляти, розмовляти, розмовляти до нескіннченності людських тем.

Я просто хочу бачити поряд того, кому можна було б дати свій другий навушник і бути впевненою у тому, що провід зостанеться цілим.

Це ж так не багато, це ж так зовсім трішки.

Але свою самотність людина розділяє лише сама з собою.

Кажуть сни це те, що у нашій підсвідомості, та такої контрасної червонизни мої заплющені очі ще не бачили.

Мене несло невідомимим слизькими, брудними тунелями без єдиного освітлення і вже марно було намагатись вхопитись руками бодай за щось: та гидота була жахливіша навіть за страх перед тим, що було за кожним поворотом невідомої течії. Я минала безліч химерних схилів, канатів і починала боятися власних здогадок про те, що це все навруги.

Після кожного вузького тунелю відкривався новий широкий, а після широкого- ще купа бескінечних ниток лабіринту.Та гуща(саме такою вона мені здавалася), що мене так необачно переправляла невідомими дорогами, не досить "добре" облаштованими для туристів, була на диво теплою. І ось невелика хвиля виплюнула мене у яму, схожу на мішок. Всередині ями, що інопланетянам згодилася б за кімнату, виднілося трішечки світла, яке хоч трохи розвіювало темряву навкруги. Я побачила, що весь одяг мокрий, у червоному забарвленні, а біля мене лише слиз та усі відтінки червоної веселки.

Навчившись управляти своїми снами, мене вдарило уявною блискавкою: я в епіцентрі своєї мрії. Я - у твоєму тілі.

С усіх сторін, яких немає в цієї фігури, на стінках виднілися подряпини далеко не першої свіжості, які придивившись, можна було прочитати. Обережно підійшовши ближче, я, примружуючись, почала читати ці надписи.

Мій розум перестав існувати, невидимі пазурі трясли моє тіло: на цих стінах виднілося моє ім"я… Моє ім"я, надписи з наших спогадів, наш гумор та антиінтелектуальні фрази, зрозумілі лише нам самим.

Я була в домі твого серця, та твоє серце там вже давно не проживало. Лише склад червоного битого скла, яке, мабуть, і було приладом для видряпування літер, або кажучи вже прямо, знаряддям власного мазохізму.

Мінус ще одна мрія: я не встигла застати твоє серце цілим.

Ця осінь не містисть в собі ніодного шамточка меланхолії, хоча саме гіркий бісквіт меланхолії був головним атрибутом цієї геть не сухої пори. Гублюсь вже навіть у власних думках, гублюсь у вланому безладі, тікаючи туди, де тулячись до стіночки із надписом М. я знову гортаю сторінки мого уявного музею.
Виймаючи та клавши серце кодного ранку на поличку іноді здається, що з власним шматком, невідомо якого розміру, мозком, я роблю теж саме.
ліна костенко як завжди права, а від пісень крихітки цахес вже в"януть вуха.

Немає часу на книги, немає часу на музику. Життя будує лабіринт, але я лізу через бетонні стіни, необходячи їх, що б подивитися на тий жах, що чекає мене попереду.

Минув рік. Ніяких метеликів в підшлункові залозі немає. Лише при одному погляді дракони підпалюють усе навруги і здається в мне зосталось лише два ребра і дірка з лівого боку.

Нарешті дощ, нарешті вітер. Сьогодні я хочу і Львів, у шоколадницю: злякатись цін і вийти. Так як і у житті: зайшов, злякався, навпомацки у темряві шукав ручку від дверей, а двері виходу вже зникли.

I'm so happy because today I found my friends - they're in my head.

Kurt Cobain

Триматись вільно й незалежно, Перемовчати: хто кого. І так беззахисно й безмежно Чекати голосу твого. © Ліна Костенк

Лише зрідка моє серце бажає почувати себе не одиноким і знати, шо максимум на відстані 50 сантиметрів є ще одне серце, яке полониться моєю увагою.

Мої очі нарешті не закриваються лиш при одній згадці про нудьгу: віднині вона моя подруга, а на друзів не можна ображатися.

По дорозі додому мої ноги просто марять перевернутися в іншу сторону вести мою спину вперед, але у темряви недостатню сили, щоб полонити мене так, як страх перед ще одним скандалом.

А завтра вже жовтень, а життя таке ж, як і два роки тому. Лише волосся стало довшим та книг більше прочитала. Та і ще декілька змін у цифрових сферах життя.

Я можу дозволити собі тебе покохати, мій любий М., чого я не зроблю першою. Бо ж я все ж таки наївно мрію про те, що колись наші серця будуть на відстанні не більше 50 сантиметрів, а наші очі закриватимуться лиш на відстані нуль цілих, нуль десятих поцілунку.

Як казала цитата: не витрачай часу на того, хто не бажає витрачати його на тебе. Вибач, В., але на цьому ліміт моєї кредитки з добротою закінчується.

Теми все тіж, зате думки новіші. Мені подобається власна компанія. Як і казала фаїна р., що кожен турбується про відсутність гарної фігури, і ніхто- про відсутність мізків. Я худенька, і турбуюсь про те, що б мій мозок все ж далі так наполегливо працював.

Вчуся писати лівою рукой, починаю трохи лінитись, але то пройде.

але трохи я себе не впізнаю: така манера писанини ще не стала мені рідною

як стати Богом і не розплакатись

В порівнянні з тим, що у мене в голові, ций світ занадто малий.

число 27 у календарі нічього не значить крім того, що через деякий час буде вдпочинок розміром у 7 днів.

Сьогодні мій настрій покращив любко дереш та о торвальд, які набагато кращі у вигляді електронної книги та музики у плейлисті, ніж ті люди, що мене оточують.

Розбираю свою сутність по шматочкам. Сьодні, наприклад, виявилося, що існує лише два місця, де мені було і, надіюсь, буде по справжньому добре: це село Джулинка Вінницької області, де ми у 2011 році з вікою назбирали чимало нових спогадів. Особливо ночівля на городі, але то вже хай залишається у моїй голові.

Друге міце: Польща. Моє, моє місце, для мого серця, для моєї душі. Я почуваю там як каша у своїй недірявій тарілці. Мені не потрібно підстарюватись під людей, не потрібно взагалі про них думати. Можливо, це через те, що там мене ніхто не знає, але у яке б нове міце я не прийшла, мені завжди хочеться, що б мене не знали. Бо ж у мені живуть два я: одне ентузіазне, творче та дружелюбне, яке прагне втілювати свої задуми у реальність. Інше ж, відлюднене, замкнене і не хоче мати справу ні з ким, окрім своєї голови. Такі яскраві контрасти не вживуються разом, це однозначно, від чього страждаю і я.

У мене ніколи, як у інших дітей, не було такого би мовити двору, де ось мої люди, мої друзі. Навіть згадок таких немає. Щоб я памятала, як я ганяла в якусь гру біля дому, лазила з купой таких же як я, по деревам, калюжам і так далі.

У мене ніколи не буде згадок про те.що у мене ось мій рідний клас. Змінивши три школи, я так ніде і не прижилася, що б я була там для всіх своя.

Тож що тут говорти про друзів, яких у мене нема?

Де б я не була, з ким би поруч не стояла- мені завжди хочеться вдійти кудись подалі.

І немає тієї людини, яка б хотіла цьому завадити.

Дружба та далеко не форевер. То лише відтепер згадка. Жаль, що так вийшло, але на те таке життя. Ера джьорафи і вікінга потерпіла краху

Іноді ловлю себе на думці, що мені навіть і не важко бути самотньою. Я знахожусь в компанії своїх думок, а що дивно, мені там добре. З чього можна зробити висновок, що здається, я мала народитися не на цій планеті.

Але мені нема з кимось про щось поговорити. Та й зі мною тем спільних не знайдеш. Я пуста, як горщик, про який писав дереш. І я також надіюсь, що якісь нацисти космосу будуть не тільки шукати, а й знайдуть.

Ця осінь пропливає у новій школі, де вчитися ще тяжче, але я не сумую за тим, за чим було б слід. Колгеіум лише пляма в моїй історії, яка затерта депресіями та нічим новим для мого життя, окрім деяких пізнань з біології та іспанської мови.

Все що б мені зараз хотілося б, це у Польщу, у тарнов, у цукерню. Сісти на тий високий стільчик, з якого звисають навіть мої ноги, і зжерти 5 кульок морозива: трусавку, йогурт, ананас, ківі, вишню.