число 27 у календарі нічього не значить крім того, що через деякий час буде вдпочинок розміром у 7 днів.
Сьогодні мій настрій покращив любко дереш та о торвальд, які набагато кращі у вигляді електронної книги та музики у плейлисті, ніж ті люди, що мене оточують.
Розбираю свою сутність по шматочкам. Сьодні, наприклад, виявилося, що існує лише два місця, де мені було і, надіюсь, буде по справжньому добре: це село Джулинка Вінницької області, де ми у 2011 році з вікою назбирали чимало нових спогадів. Особливо ночівля на городі, але то вже хай залишається у моїй голові.
Друге міце: Польща. Моє, моє місце, для мого серця, для моєї душі. Я почуваю там як каша у своїй недірявій тарілці. Мені не потрібно підстарюватись під людей, не потрібно взагалі про них думати. Можливо, це через те, що там мене ніхто не знає, але у яке б нове міце я не прийшла, мені завжди хочеться, що б мене не знали. Бо ж у мені живуть два я: одне ентузіазне, творче та дружелюбне, яке прагне втілювати свої задуми у реальність. Інше ж, відлюднене, замкнене і не хоче мати справу ні з ким, окрім своєї голови. Такі яскраві контрасти не вживуються разом, це однозначно, від чього страждаю і я.
У мене ніколи, як у інших дітей, не було такого би мовити двору, де ось мої люди, мої друзі. Навіть згадок таких немає. Щоб я памятала, як я ганяла в якусь гру біля дому, лазила з купой таких же як я, по деревам, калюжам і так далі.
У мене ніколи не буде згадок про те.що у мене ось мій рідний клас. Змінивши три школи, я так ніде і не прижилася, що б я була там для всіх своя.
Тож що тут говорти про друзів, яких у мене нема?
Де б я не була, з ким би поруч не стояла- мені завжди хочеться вдійти кудись подалі.
І немає тієї людини, яка б хотіла цьому завадити.
Дружба та далеко не форевер. То лише відтепер згадка. Жаль, що так вийшло, але на те таке життя. Ера джьорафи і вікінга потерпіла краху
Іноді ловлю себе на думці, що мені навіть і не важко бути самотньою. Я знахожусь в компанії своїх думок, а що дивно, мені там добре. З чього можна зробити висновок, що здається, я мала народитися не на цій планеті.
Але мені нема з кимось про щось поговорити. Та й зі мною тем спільних не знайдеш. Я пуста, як горщик, про який писав дереш. І я також надіюсь, що якісь нацисти космосу будуть не тільки шукати, а й знайдуть.
Ця осінь пропливає у новій школі, де вчитися ще тяжче, але я не сумую за тим, за чим було б слід. Колгеіум лише пляма в моїй історії, яка затерта депресіями та нічим новим для мого життя, окрім деяких пізнань з біології та іспанської мови.
Все що б мені зараз хотілося б, це у Польщу, у тарнов, у цукерню. Сісти на тий високий стільчик, з якого звисають навіть мої ноги, і зжерти 5 кульок морозива: трусавку, йогурт, ананас, ківі, вишню.