На полотні долонь вітер малював післязимнє тепло. Календарі вже кричать про безень, а земля не скинула сніг. Лиш той надокучливий дух весни муляє в душі, ніби віщуючи щось надземно добре.

Насправді ж, цієї пори ще ніхто не прокидається. Ніхто й не збирається піднімати обважнілі віки із сонних очей, яким снилися антизимові, обігріваючі сни. Навіщо тоді потрібна весна? Давайте одразу в літо. Або хоча б у вже зеленіючий травень.

Легкою ходою минаю залишки твердого агрегатного стану води. Чи вже й не твердого, але все ще нагадуючого про швидкоплинність часу. Кажуть, що чим доросліший ти є, тим швидше прокручується короткометражність твоїх днів. Виходить, усе своє життя вічно готуєшся до осені: кожень день, як мінус один листочок, що обривається з дерева. Звісно, якщо ж під деревом сховати слово "життя".