Это просто Вьюи блог

Вирлооке сонце
сідає на чорну скелю.
З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.
Небосхил для людини - якраз відповідна стеля.
Піднімеш думку - і не розіб'єш їй тім'я.

Майстрували нам стелю до млості, до одуру,
із найкращих ідей, з настановами згідно,
знявши мірку з пресованих бовдурів
і пружинно-спіральних негідників.

Спіральним зручно.
Високим не дуже.
Високим зроду таке личило,
щоб те, за що ладен віддати душу,
думку твою підгинало й калічило.

Висока думка в'юнитись не вміє.
Впиралась чолом у погашені гасла,
крізь товщу стелі росла в надію
і, як свіча, без повітря гасла.

Боліла правдою. Плакала віршами.
Чистими ранами революції зняла.
Училась мовчати. На бантині вішалась.
Або йшла милуватись північним сяйвом.

Морозами бита, муштрована покиддю,
виходила сива з тих академій.
На довгих столах вимирала покотом
від різних редакторських епідемій.

А люди питають:
- Де геніальні повісті?
Де думка епохи, весела й печальна? -
Поїхала у закритому поїзді.
Похована на цвинтарі мовчання.

Слухайте, ви, що ідеї розплямкали,
чиїми руками ту стелю роблено, -
воскресла думка, встає над уламками,
живою водою правди покроплена!

Золото мистецтва за переляком сплавити,
добути з брехні - ненадійна алхімія.
Єдина стеля мистецтва - правда.
Піднімеш поезію - і не розіб'єш їй тім'я.

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть, — це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.

… І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до тебе – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас…

Часто ми замислюємося над тим, які в нас моральні цінності? Єдине, що можу сказати я, в кожного вони різні, а в когось їх взагалі не має. Чи то нам так здається, що в когось їх немає? Саме ці питання порушує у своїх творах перлина української літератури, видатна поетеса, талановита письменниця - Ліна Костенко.
Лише людина, котра сама являється високоморальною, може так натхненно писати про моральний вибір. В кожного з нас був такий момент, коли треба було обирати: залишитися собою, чи піти наперекір власним цінностям. Кожен сам обирає свою долю. Єдина людина, яку Ви маєте звинувачувати у власних бідах, дивиться на Вас з дзеркала. Саме це й промовляє поетеса в одному с звоїх віршів:
" Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, – у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці. "
Хто краще за Ліну Костенко може знати, як важко обирати, а потім тяжко розплачуватись за свій вибір: через власні тверді принципи і переконання, вона протягом довгих років не видавлася, як то кажуть "писала в шухляду", і тим не менш залишалася вірною сама собі. Єдине, що вона завжди просила в людей - в будь-якому випадку залишатися людьми.
" І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими! "
Чи завжди ми цінуємо ту неймовірну особливіість, часто ми згадуємо, що ми на цій Землі саме люди? Це наша найвища моральна цінність. А чи пам'ятаємо ми, що довкола нас також люди? Вони теж мають душу, переймаються, страждають, радіють, кохають - живуть. Чому ж за зраду людей досі немає покарання ? Тобто порушити писаний закон не можна, бо покарають, а закон моральності - легко. Не може цього зрозуміти й письменниця у своєму історичномуромані "Маруся Чурай":
" Зрадити в житті державу - злочин,
а людину - можна?!" Ліна Костенко - людина, якою можна й треба пишатися. Вона та, яка не шукає легких шляхів, не використовує людей, подає приклод нежіночної мужності. Саме тому її ліричні герої сповнені непідробної чистоти у діях і намірах, вони такі ж як і вона. Наприклад лірична героїня вірша Ліни Костенко "Виходжу в сад, а він чорний і худий" нарозхрист відкриває нам свою душу. Вона не женеться за матеріальним, вона цінує духовну частину, радше віддає, аніж приймає.
" І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку. "
Моральні цінності - те що має кожний головний герой творчості Ліни Костенко. Він може бути бідним чи заможним, малим хлоп'ям чи білоусим ділдусем, але одне залишаєтья незмінним - він ніколи не зрадить моральності. Звичайно напротивагу честним моральним людям письменнниця створила незліченну кількість контрастніх героїв. Проте чи залишилися вони в нашій пам'яті? Відповідь очевидна. Так і в житті. Якщо Ви не забудете свої моральні цінності, то й не забудуть Вас.

Е.Евтушенко
В дружбе не надо пешек,
в дружбе не надо ферзей,
но танцевать, как от печек,
надо всегда от друзей.

И безо всяких "надо",
просто, без ничего,
дружба - не чувство стада, -
чувство себя самого.

Люди сильны друг другом.
Да не обманет их
лезущий вверх по трупам
бывших друзей своих.

Люди сильны друг другом -
так тому и бывать,
и никогда подлюгам
этого не оплевать!

Люди сильны друг другом.
Чтобы с друзьями срастись,
не обязательно цугом
холкою в холку плестись.

Люди сильны друг другом,
так, словно Севером - Юг,
так, словно пахарь - плугом,
так, словно пахарем - плуг.

Люди сильны друг другом.
Что равнодушья мерзей?
Люди сильны испугом
вдруг потерять друзей.

В битвах и перед казнью
или на Млечном Пути
люди сильны боязнью
в чем-то друзей подвести.

В лица друзей каменья -
это по морде себе.
Люди сильны неуменьем
друг друга предать в беде.

Сколько утрат у России -
водкою их не запить!
Люди сильны бессильем
мертвых друзей забыть.

Почему все не так, вроде все, как всегда:
Тоже небо – опять голубое,
Тот же лес, тот же воздух и та же вода,
Только он не вернулся из боя.

Мне теперь не понять, кто же прав был из нас
В наших спорах – без сна и покоя.
Мне не стало хватать его только сейчас,
Когда он не вернулся из боя.

Он молчал невпопад и не в такт подпевал,
Он всегда говорил про другое,
Он мне спать не давал, он с восходом вставал,
А вчера не вернулся из боя.

То, что пусто теперь, - не про то разговор,
Вдруг заметил я – нас было двое.
Для меня словно ветром задуло костер,
Когда он не вернулся из боя.

Нынче вырвалось, будто из плена, весна.
По ошибке окликнул его я:
- Друг! Оставь покурить! – А в ответ – тишина:
Он вчера не вернулся из боя.

Наши мертвые нас не оставят в беде,
Наши павшие - как часовые,
Отражается небо в лесу, как в воде,
И деревья стоят голубые.

Нам и место в землянке хватало вполне,
Нам и время текло для обоих.
Все теперь – одному. Только кажется мне –
Это я не вернулся из боя.

Шумел осенний лес. Казалось, что сейчас
Он обезумел. Гневно бушевала
Его листва. Сгущалась мгла вокруг.
Я слышал: мощный дуб свалился вдруг,
Он падал, издавая вздох тяжелый.
Детей внезапно охватил испуг, —
Прижались к матерям, цепляясь за подолы.
И выстрела раздался резкий звук,
Прервав проклятье,
Что вырвалось у женщины одной.
Ребенок, мальчуган больной,
Головку спрятал в складках платья
Еще не старой женщины. Она
Смотрела, ужаса полна.
Как не лишиться ей рассудка!
Все понял, понял все малютка.
— Спрячь, мамочка, меня! Не надо умирать! —
Он плачет и, как лист, сдержать не может дрожи.
Дитя, что ей всего дороже,
Нагнувшись, подняла двумя руками мать,
Прижала к сердцу, против дула прямо...
— Я, мама, жить хочу. Не надо, мама!
Пусти меня, пусти! Чего ты ждешь? —
И хочет вырваться из рук ребенок,
И страшен плач, и голос тонок,
И в сердце он вонзается, как нож.
— Не бойся, мальчик мой. Сейчас вздохнешь ты
вольно.
Закрой глаза, но голову не прячь,
Чтобы тебя живым не закопал палач.
Терпи, сынок, терпи. Сейчас не будет больно. —
И он закрыл глаза. И заалела кровь,
По шее лентой красной извиваясь.
Две жизни наземь падают, сливаясь,
Две жизни и одна любовь!

На одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима. Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний постійний шум… Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пишу. Наче прозу пишу — без розбивки на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи. Власне, це недалеко від правди. Інша форма — той самий зміст. Адресовані людям вірші — найщиріший у світі лист. Ліна Костенко, «Лист»

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!

Михайло Коцюбинський, «Intermezzo»

Ми дихаємо одним повітрям, хоча
Декілька сот кілометрів між нами. Маю надію,
Що ми п'ємо одне й те ж пиво.
Було би краще, якби ми читали однакові книги,
Подорожували в одному напрямку, разом входили у депресію
І виходили з неї, курили одну сигарету на двох,
Спали в одному ліжку: так, як колись.
Мені смертельно набридло кидатися в обійми інших,
Гріти інші руки, дихати іншим волоссям,
Кінчати у презервативи.
Хороша моя, я постійно думаю як ми могли б назвати наших дітей,
Я хочу від тебе дитину, гладити твій живіт, вслухатися
В нього, наче в улюблену музику, хочу зав’язувати
Твої шнурівки і купувати для тебе фрукти, хороша моя,
Я хочу разом з тобою прокидатися і засинати,
Користуватися однією електронною скринькою,
Присвячувати тобі вірші, хороша моя,
Я хочу, аби весь світ вимовляв твоє ім’я.
Я дуже далеко, тобто я майже поруч, тобто я майже в тобі,
Тобто, я - майже ти, я відчуваю, як вибухають
бульбашки твоїх поцілунків – у мене від цього кровоточать
барабанні перетинки, я знаю, що дегустатори твоєї шкіри
зранку покинуть тебе, - від цього я починаю горіти і пити,
я чую твої стогони – від цього я перестаю дихати.

Будь зі мною, народжуй мені, дряпай мені спину,
Чекай мене ввечері, розповідай смішні історії,
Клади на мене ногу під час сну, читай мої вірші першою,
Просто будь щасливою разом зі мною.

Ми з тобою неймовірно рідні, бо
Дихаємо одним повітрям.

Я кохаю тебе.

Андрій Любка

Мне жаль, что тебя не застал летний ливень
В июльскую ночь на балтийском заливе,
Не видела ты волшебства этих линий –
Волна, до которой приятно коснуться руками,
Песок, на котором рассыпаны камни,
Пейзаж, не меняющийся здесь веками.

Мне жаль, что мы снова не сядем на поезд
Который пройдет часовой этот пояс
По стрелке, которую тянет на полюс;
Что не отразит в том купе вечеринку
Окно, где все время меняют картинку,
Что мы не проснемся на утро в обнимку.

Поздно ночью
Через все запятые дошел наконец до точки.
Адрес, почта –
Не волнуйся, я не посвящу тебе больше ни строчки.

Тихо. Звуки.
По ночам до меня долетают редко.
Пляшут буквы –
Я пишу, и не жду никогда ответа.

Мысли, рифмы.
Свет остался, остался звук, остальное стерлось.
Гаснут цифры –
Я звонил, чтобы просто услышать голос.

Всадник замер.
Замер всадник, реке стало тесно в русле.
Кромки, грани –
Я люблю, не нуждаясь в ответном чувстве.

Все хочу я увидеть.

Хочу испытать,

Все, кроме смерти,

И услышать все шепоты мира

и все его грохоты.

Но даже и то, что небесный Госплан

отпустил мне по смете,

я честно приму.

И вместе с друзьями

потрачу до крохотки…

Все желания могут исполниться,

кроме самого яркого —

колеса машины времени

ржавеют – несмазаны…

А мне б

откусить

от того матросского яблочка!

А мне бы

почуять

рукопожатье товарища маузера!..

Это вовсе не кровь,

это время в жилах играет.

Пусть потом разберутся,

кто гений,

кто трус,

кто воин.

Ведь не тогда человек умирает,

когда умирает,

А тогда, когда говорит:

«Я собой доволен…»

Я собой доволен…

И можно готовить деньги,

заказывать место на кладбище

и траурный выезд…

А в соседнем сквере

кудахчут хорошо одетые дети.

И не знают еще,

что им досталась эпоха —

на вырост!

Мы об этом тоже не знали.

Мы не верили, что состаримся.

И что однажды

на сердце у каждого

истина выжжется:

никогда не бывает Счастье

конечной станцией!..

…Потому-то и кружится этот мир.

Потому он

и движется.

—2 ст.ложки горчичного порошка
-2 ст.ложки репейного масла
-1 желток яйца
-2 ч. ложки сахара
-2 ст.ложки теплой воды

Вірші-це невдалі спроби самогубства,
Дощ починається з хмари, смерть починається з
Осені, ти починаєшся з мене,
Стежити за годинником-це ніби проростання трави,
Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві,
втомлена і без музики, ніколи не забуду цю осінь, це лезо, ці
вени, зашморг, твій язик, наче ніж, по шиї.

Піклуватися про бродячих собак, вичитувати пожовтілі
газети, розчісувати волосся.Розкривати євангеліє
на будь-якій сторінці, довго читати, довго читати вголос так,
ніби це я на початку нашої ери ходив по світу, так, ніби
це я брехав апостолам, так, ніби це мене
розіп"яли.

Спілкуватися з поетами, всякими іншими художниками-
Скульпторами-акторами, стежити за розвитком політичних подій,
Так, ніби телевізор-це величезне вікно у простір.
Найбільше чомусь люблю фотографуватися на голих
Ландшафтах, скажімо, восени, дуже жалкую, що
Неможливо сфотографувати запах, те, що поза кадром,
Тому мушу описувати, довгі вервечки слів
Нанизуючи на стандартний папір, мушу багато
Пити, аби писати, просто багато пити, просто
Багато писати.

Ніколи не забуду як ти танцювала в темряві, бо
Дощ починається з хмари, смерть
Починається з осені, ти починаєшся з мене.

Ти залишаєшся у моїх спогадах, наче на проявлених
Фотоплівках, найчастіше згадую тебе, перебуваючи в
Темряві(під час сну, наприклад), найчастіше згадую
Тебе танцюючою в темряві: без
Музики, втомлену, але щасливу.

Ти любиш мене?-питає тебе Ісус,
відрізаючи вухо Ван Гогу.
Час від часу, аби змінити життя, приймаю іслам
Чи вступаю до якоїсь комуністичної партії,
Розважаюся примітивно, майже відмовившись
Від наркотиків, усуваюся від сексу, пам"ятаючи як
Ти танцювала у темряві.Надзвичайно багато уваги
Приділяю приготуванню їжі, збираннб опалого листя,
Жолудів, старанно підкопую молоді дерева, дощ
Починається з хмари, смерть починається з осені,
Ти починаєшся з мене.