Это просто Вьюи блог

Я могу тебя очень ждать,
Долго-долго и верно-верно,
И ночами могу не спать
Год, и два, и всю жизнь, наверно!

Пусть листочки календаря
Облетят, как листва у сада,
Только знать бы, что все не зря,
Что тебе это вправду надо!

Я могу за тобой идти
По чащобам и перелазам,
По пескам, без дорог почти,
По горам, по любому пути,
Где и черт не бывал ни разу!

Все пройду, никого не коря,
Одолею любые тревоги,
Только знать бы, что все не зря,
Что потом не предашь в дороге.

Я могу для тебя отдать
Все, что есть у меня и будет.
Я могу за тебя принять
Горечь злейших на свете судеб.

Буду счастьем считать, даря
Целый мир тебе ежечасно.
Только знать бы, что все не зря,
Что люблю тебя не напрасно!

МІЖ ІНШИМ

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивим

ак як і більшість. Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко, мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує один дешевий запах. Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність, була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни, кусав лікті й коліна дряпав. Мені не потрібна фальшива залежність, тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії. Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму. Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави. Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово. Я не вимагаю середземноморських круїзів, брендових ресторацій, номерів у готелі для нафтових магнатів, я не прошу жодної картини Моне… Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах і я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи. Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію, не намагайся запам'ятати втомленим моє лице. Є така любов…на кінчику вії, коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Счастье – это когда запнулся в начале текста,
А тебе подсказывают из зала.
Это про дочь подруги сказать «одна из моих племянниц»,
Это «пойду домой», а все вдруг нахмурились и замялись,
Приобнимешь мальчика – а у него румянец,
Скажешь «проводи до лифта» - а провожают аж до вокзала.
И не хочется спорить, поскольку все уже
Доказала.

© Вера Полозкова