Это просто Вьюи блог

Акварельные стихи про море. Жизнь длинною в десять станций

Одиночество

Когда теряет равновесие

твоё сознание усталое,

когда ступеньки этой
лестницы

уходят из под ног,

как палуба,

когда плюёт на человечество

твоё ночное одиночество,
-

ты можешь

размышлять о вечности

и сомневаться в
непорочности

идей, гипотез, восприятия

произведения искусства,

и - кстати - самого
зачатия

Мадонной сына Иисуса.

Но лучше поклоняться
данности

с глубокими её могилами,

которые потом,

за давностью,

покажутся такими милыми.

Да.

Лучше поклоняться
данности

с короткими её дорогами,

которые потом

до странности

покажутся тебе

широкими,

покажутся большими,

пыльными,

усеянными компромиссами,

покажутся большими
крыльями,

покажутся большими
птицами.

Да. Лучше поклонятся
данности

с убогими её мерилами,

которые потом до
крайности,

послужат для тебя
перилами

(хотя и не особо чистыми),

удерживающими в
равновесии

твои хромающие истины

на этой выщербленной
лестнице.

И. Бродский
1959
Читать полностью:https://yablor.ru/blogs/iosif-brodskiy-odinochestvo/535576

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку —
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
той шепіт мою тишу синьо крає!
І забуваю я, що вмію дихати,
і, що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
і впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко…
Але до губ твоїх лишається півподиху,
до губ твоїх лишається півкроку.
Григорій Чубай

Я входил вместо дикого зверя в клетку,
выжигал свой срок и кликуху гвоздем в бараке,
жил у моря, играл в рулетку,
обедал черт знает с кем во фраке.
С высоты ледника я озирал полмира,
трижды тонул, дважды бывал распорот.
Бросил страну, что меня вскормила.
Из забывших меня можно составить город.
Я слонялся в степях, помнящих вопли гунна,
надевал на себя что сызнова входит в моду,
сеял рожь, покрывал черной толью гумна
и не пил только сухую воду.
Я впустил в свои сны вороненый зрачок конвоя,
жрал хлеб изгнанья, не оставляя корок.
Позволял своим связкам все звуки, помимо воя;
перешел на шепот. Теперь мне сорок.
Что сказать мне о жизни? Что оказалась длинной.
Только с горем я чувствую солидарность.
Но пока мне рот не забили глиной,
из него раздаваться будет лишь благодарность.
Бродский

Я вас любил. Любовь еще (возможно,
что просто боль) сверлит мои мозги.
Все разлетелось к черту на куски.
Я застрелиться пробовал, но сложно
с оружием. И далее: виски:
в который вдарить? Портила не дрожь, но
задумчивость. Черт! Все не по-людски!
Я вас любил так сильно, безнадежно,
как дай вам Бог другими — но не даст!
Он, будучи на многое горазд,
не сотворит — по Пармениду — дважды
сей жар в крови, ширококостный хруст,
чтоб пломбы в пасти плавились от жажды
коснуться — «бюст» зачеркиваю — уст!
Бродский

"Я такой важный индюк, что не могу позволить, чтобы кто-то поступал согласно своей природе, если она мне не нравится. Я такой важный индюк, что если кто-то сказал или поступил не так, как я ожидал – я накажу его своей обидой. О, пусть видит, как это важно – моя обида, пусть он получит ее в качестве наказания за свой "проступок". Ведь я очень, очень важный индюк! Я не ценю свою жизнь. Я настолько не ценю свою жизнь, что мне не жалко тратить ее бесценное время на обиду. Я откажусь от минуты радости, от минуты счастья, от минуты игривости, я лучше отдам эту минуту своей обиде. И мне все равно, что эти частые минуты сложатся в часы, часы – в дни, дни – в недели, недели – в месяцы, а месяцы – в годы. Мне не жалко провести годы своей жизни в обиде – ведь я не ценю свою жизнь. Я не умею смотреть на себя со стороны. Я очень уязвим. Я настолько уязвим, что я вынужден охранять свою территорию и отзываться обидой на каждого, кто ее задел. Я повешу себе на лоб табличку «Осторожно, злая собака» и пусть только кто-то попробует ее не заметить! Я настолько нищ, что не могу найти в себе каплю великодушия – чтобы простить, каплю самоиронии – чтобы посмеяться, каплю щедрости – чтобы не заметить, каплю мудрости – чтобы не зацепиться, каплю любви – чтобы принять. Ведь я очень, очень важный индюк!" - ОШО.

а такі як він не міняють Всесвіт, не складають гам
не поклоняються щораз новим моїм богам
не намагаються проламати мою броню
просто від таких іскорки, як від вогню

а такі як я не пробачають образ і біль
вміють придумати собі як проблему так ціль
можуть перетворити себе у руїни
бо такий як він на тому кінці країни

бо такий як він не бавиться у пророка
він терпить мене, хоч зі мною й велика морока
просто коли він дивиться в очі - від нього криє, - то, певно, фатум
я подолаю і час і простір, буду міняти місця і дати

телефоную до нього щойно:

любий, привіт, я приїду в суботу
віриш чи ні - я забила на іспити
завтра вже точно кину роботу
чую - всміхається:

круто, мала, але хто ти?

У цей важкий для країни час українська молодь вирішила показати єдність своєї держави не лише на карті, а й у серцях громадян. Ініціативу підтримав міський голова Львова Андрій Садовий. Тому у короткий час була створена акція "Зі сходу на захід". Мета акції полягає в тому, щоб на власному прикладі продемонструвати неподільність українського народу та України. Протягом десяти тижнів львів'яни приймають до себе гостей зі сходу та півдня країни. Донецьк, Маріуполь, Запоріжжя, Харків та Дніпропетровськ вже відвідали культурну та кавову столицю. Наступними поїдуть студенти та впускники Луганська, Кривого Рогу та Криму. Для того щоб взяти участь в акції, треба відповісти на декілька запитань анкети та чекати на відповідь. Результати можна отримати телофонним дзвінком або листом на вашу пошту, як влайсне й отримала я.

Вперше почувши про цю акцію десь місяць тому, я навіть й подумати не могла, що мені випаде такий шанс бути відібраною для участі. По перше дізналася я про акцію через спільноту у соціальній мережі, що вже викликає певну недовіру. По друге якось не вірилось, що із багатьох учасників я потраплю в число тих ста тридцяти щасливчиків, котрі поїдуть до міста левів. Тому побачивши лист-запрошення до Львова моєму щастю та подиву не було меж. Навіть тримаючи у руках білет та чекаючи на потяг, я все ще не могла повірити, що це відбувається саме зі мною. Проте були й певні острахи через цю поїздку. Важко було уявити, що треба оплатити лише квитки на потяг, а всі інші витрати бере на себе міська влада Львова. Також дивувало, що звичайні студенти без ніякої винагороди погодилися бути волонтерами та витрачати свій вільний час на нас. Звичайно, лякало й те, що їдеш один, без знайомих. Але як виявилося пізніше всі ці страхи були настільки безглуздими, що зараз згадуються з доброю посмішкою. Знайомі знайшлися дуже швидко, а волонтери вже звираються з візитом у відповідь.

Львів зустрів нас своїм звичайним квітневим станом погоди - дощем. Проте чи могло це зіпсувати нам настрій? Навпаки, Львів - напевно єдине місто, котре не можливо уявити без дощу. Отже наша мандрівка Львовом почалася із залізничного вокзалу о шостій ранку. Залишивши речі у гуртожитку Католицького Українського Університету ми вирушили на екскурсію в старий Львів. Дивні відчуття переповнювали, поглинали, накривали нас. Відчуття того, що відбувається певна манія. Площа Ринок, Оперний театр, Каплиця Боїмів, Палац Корнякта, Бернердинський монастир - все це я бачила власнима очима. Пані екскурсовод привітно розповідала історію міста, і здавалося нібито ти потрапляєш у інший вимір, час зупиняється і от-от ти побачиш перед собою упряж коней, котра швидко про цокає по стародавній бруківці. Першого дня ми побачили все - так я думала наприкинці екскурсії. Львів - місто левів, що спостерігають за тобою звідусіль, кави, котру треба смакувати лише насолоджуючись вулицями міста та чарівних людей, кожен з яких з радістю на мить стане твоїм особистим гідом. Саме такі враження справив на мене Львів першого дня, але то був лише початок. Стомлені ми приїхали в гуртожиток та впали в млосне царство Морфея. Ранок був прохолодним. Зустрівшись з координатарами ми зрозуміли, що нас чекає багатообіцяючий день. Організатори не давали нам й хвилини для роздумів. Поснідавши ми відпраивлись у місто, щоб брати участь у квесті "Об'єднай країну". На той час наша група вже мала гарні стосунки, але цей квест відкрив усіх з інших сторін, мали за мету об'єднати країну, а як наслідок об'єдналися самі. Наступним місцем, що ми відвідали був Личаківський цвинтар. Це не можливо описати словами, це треба лише бачити власними очима. Захоплює дух, коли відчуваєш се нейсмовірне, магічне дійство, що там відбувається. Натхненні ми вирушили до Високого замку. Львів нарозхрист показує себе лише с того місця. Поки мт відкривали для себе все нові й нові сторони міста Лева, нас уже чекав міський голова Андрій Садовий. Людина завдякі которій ми мали змогу відчути увесь той набір почуттів радості та щастя, виявилася неймоірно цікавою та простою. Недивно, що саме Андрій Садовий є мером Львова, він повінстю імпонує та вписується в атмосферу міста. Другий день виявився не менш виснажливим за перший. Ми були дуже змореними, але абсолютно щасливими. два дні пролетіли в шаленомі темпі і ось настав третій - день прощання. Прощалися ми с містом, одне з одним, з чарівною атмосферою міста. За тими прощанням не помічаєш, що вже сидиш в потязі і прямуєш до дому.

Для кожного мета поїздки була різною, але всі зійшлися в одному: стереотипи подалані і ти вже чекаєш, коли зможеш насолодитися містом кави, шоколаду, бруківки та левів ще раз.

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Галдущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш - хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала: - Перестань, бо вижену.
У тебе, - каже, - небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на осліп, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.
Злізайте, - каже. - Небо не таке.

Вона тим небоа у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так - то не знайшлося маляра.
Все якось так - то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, -
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки…

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові, —

до печі і до городу, до коней і до свиней,

і до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому, — для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене.

Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя…
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Але я, їй-богу, один.
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».

Нічого такого не сталось.
Бо хто ти для мене? Сторонній.
Життя соталось, соталось
гіркими нитками іронії.

Життя соталось, соталось.
Лишився клубочок болю.
Нічого такого не сталось.
Ти просто схожий на Долю.

Мені відкрилась істина печальна:
життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки,
ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Життя - як вокзал.
Хтось приїжджає,
хтось від'їжджає.
Поцілунки і рани,
клунки і чемодани,
слова і фрази -
все разом.

Хто їде в м'якому.
Хто - у плацкартному.
Хто - в комбінованому.
Хто - в загратованому.

Квадрати - грати,
залізні рамки, -
можна зорями
грати в дамки.

А дехто - зайцем.

Зупинки.
Аварії.
Перон.
Гучномовці.
Зали чекання.
Карти.
Вагони - партії.
Вагони - службовці.
Вагони - аристократи.
Люстра -
електрична сестра орхідей.
Черга. Буфет. Каси.

А не можна так, щоб для всіх людей -
вагони першого класу?