Світ навиворіт

Доречі, не всі історії закінчуються хеппі ендом..знаю по собі.. Починається все як завжди несподівано…схоже на те, як в лайно вступив.. перший погляд..перші слова. .перші прогулянки разом..мило..потім ти розумієш, що він для тебе більше ніж друг, але й не бойфренд…хоча на даному етапі тебе і це влаштовує.. він теж розуміє, що з кожним днем все більше і більше закохується в тебе.. і тут перший крок..ви зустрічаєтесь..проводите все більше і більше часу поруч.. і все здається, ось цей клятий хеппі енд..живіть довго і щасливо та помріть в один день..але ні..де там.. хеппі енд ще далеко..та й не факт що хеппі… ось вона..перша сварка.. зазвичай не велика.. і-за дрібниці якоїсь.. перебісились..заспокоїлись..помирились..знову все добре і ви щасливі разом.. у вас велике взаємне кохання..вами всі милуються, дехто навіть заздрить.. і ось воно, друга сварка.. і ви вже розлучаєтесь.. йому погано.. він шукає втіхи в шумних компаніях з алкоголем, наркотиками та іншими дівчатами… але всеодно думає про неї постійно.. їй теж не легко.. але вона вирішує просто зайнятись собою.. забити голову чимось іншим, а не тим єдиним..звісно їй допомагає, але всерівно думки займає одна людина… ну і ви зсвісно через тиждень, два миритесь..всі щасливі.. у вас знову кохання до гробу і так далі.. і ось здається знову хеппі енд.. але видно хтось проти того, щоб ви були разом… і знову сварка.. ви розлучаєтесь.. але думаєте що зійдетесь, бо таке вже не вперший раз.. проходить тиждень.. два тижні.. місяць..ще один… і нічого не відбувається.. ви ж два гордих орла, які не можуть поступитися.. срав пес подумали двоє.. але вони кохають.. що він, кохає її.. що вона, кохає його.. і кожен чекає того дня, коли ви знову будете разом..і нічого для цього не роблять.. а час спливає.. день за днем.. тиждень за тижднем..місяць за місяцем.. а вони чекають.. просто, тупо чекають.. чекають чого? просто зійтись і знову посваритись? ні…вони чекають свого, банального хеппі енду…

дякую всім тим, хто мене зрадив…завдяки вам, я зрозуміла жорстокість світу..

мені завжди цікаво як в тебе справи….

Тільки недавно помітила, як люди схожі на книги…ми ніби їх читаємо.. когось годину.. когось тиждень..когось місяць..а деяких тільки через роки можемо зрозуміти… а когось за все життя прочитати не дано..

Сьогодні я зібралася з думками й вирішали зателефонувати тобі.. Швидко знайшовши твій номер в телефонній книзі, обережно натиснула зелену кнопку виклику.. Руки тремтіли, вголові панував безлад, а в середині розривало на шматки.. це було дивне відчуття, яке я відчувала вперше… чи то відчуття страху.. чи болі… чи радості, що знову почую твій голос.. а може те й інше разом.. Але трубку підняв не ти.. в середині все призуминилось на хвилину.. і коли я почула слова цієї клятої тьотки "Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності" мені закортіло викинути свій телефон.. розуміла, що більше не наважусь набрати твій номер.. Тільки зібралась духом, то на тобі маєш.. Неначе копня під зад дали… Ніби нічого такого, але всеодно боляче..

Деякі історії залишаються з нами навічно… твої божевільні думки розбуджують моє я..мені не забути тих днів..і нехай це був черговий проміжок в календарі - обіцяй і ти не забути ці дні… Мені інколи здається, що я просто в коробці з використаними речима… мені стільки всього говорили, писали та обіцяли, зачіпляли за живе, випадково сказаними словами..а потім відкладали якомога далі і більше не помічали.. а я просто робила вигляд, що все прекрасно..помираючи зсередини.. І мене питали, а чого хотіла ти? чого я б хотіла?..не залишати слідів..ні на снігу..ні в житті випадкових перехожих..

знаєш, ти можеш забути підлити вазони… забути здати книги в бібліотеку… забути, як звати співрозмовника…. але одне, ти не забудиш точно… його перше "я кохаю тебе"… та останнє "так буде краще"

я кричала так сильно, що тріскали вікна..у мене беззмістовна ломка без тих, хто обіцяли бути завжди поруч..я кричала, кричала від болі..мені закладало вуха, а світ всередині вмирав..позбутися би від думок, як від надокучливої молі і заклеїти внутрішню пустоту..я кричала, довго кричала..знаєш як?..я кричала душею і мабуть почну спочатку..а ти будеш кричати зі мною?

А ви памятаєте як було раніше??… Взимку… ми йшли гуляти зі своїми мамами та бабусями… Виходили на вулиці і запитували в них: "Чи ліпиться сніг?" в відповіть почувши "ТАК" ми грали в сніжки.. Так щиро… Ми рахували дні, хвилини, секунди до Нового року… ми чекали чогось такого не сподіваного і незвичайного…. Ми чекали на диво… Ми писали листи Діду Морозу… 1 січня ми просиналися раніше за всіх… Ми знаходили подарунки під ялинкою і раділи ним… Ми катались на санках ні про що не думаючи… Нам було весело….
А зараз що??? На вулиці холодно… "Сцуко нах, попадеш в мене сніжкою зламаю руку"… Ми загубили найцінніше…. Щирість… Новий рік, а нам всеодно.. аби випити… Діда Мороза не існує… На Новий рік батьки подарують телефон, ноутбук, або щось інше що ми замовляли.. ніякої несподіванки.. ніякого дива… на гірці на тебе всі так дивно дивляться…. а мама з бабусею піде в парк гуляти сама, адже в тебе є контакт, звісно куди ж ти підеш якщо в соц.мережі тебе чекають боти??….
Що сталось?? куди вся наша щирість поділася?? Просто ми виросли… стали дорослими і пафосними… ось так…
А так хочеться все повернути.. Хочеться повірити в Діда Мороза.. хочеться чекати несподіванок і дива.. Хочеться на вулицю.. Тільки там холодно.. а колись ми незвертали увагу на цей холод.. Ми йшли гуляти… і було всерівно чи холодно чи жарко.. аби було весело… Все було просто так…
Але ж ми так хотіли вирости і стати такими дорослими. . І ми виросли.. Перестали вірити в диво…
А навіщО? Нам стало краще від того що ми стали дорослими? скоріше навпаки… Давайте повернемося в дитинство?? Купим не алкоголь, а дитяче шампанське… Не будемо пити на Новий рік… Прокинемось 1 січня рано в ранці… І підемо гуляти.. підемо грати в сніжки і кататися на санках… Підемо на новорічний ранок… І будемо водити хороводи… Адже не настількі ми вже дорослі щоб говорити усьому цьому всьому: "БУВАЙ".. ми щє можемо подуріти як колись..
все залежить від нас……

хм..Цікаво чи ти згадуєш мене холодними ночами?.. чи рвеш собі горлянку від болю..? чи знаєш ти, що таке напиватися в мотлох, своїми солоними сльозами.? чи знаєш ти, що одне єдине твоє "ясно", перекриває мені повітря, щоб дихати.. чи розумієш ти, що одне твоє "ти прекрасна" або "я кохаю тебе", дає можливість мені взлетіти…?

подзвони і запитай, як пам'ять лишає на мені синяки..як я падала в прірву і як ти не підставив плече..не подав мені руку..як у мене помирала душа і тонуло кохання, неначе титанік..подзвони й запитай, а я відповім все чудово

Навіщо?..незнаю..лікуєш себе місяцями..навчанням, друзями, інтернетом..але частіше, нажаль, димом..неначе вбиваєш..і тут прокидаєшся вночі, обнімаєш тендітними руками коліна і згадуєш..всередині все перевертається..ти хочеш подзвонити..але куди?..кому?..для чого?..що я скажу?..

Цікаво чи я зважусь на це.. а якщо зважусь, то - я відріжу своє не дуже довге волосся.. стрижка типу "під хлопчика", мені напевно пасуватиме.. перестану пити гарячий чорний чай..перейду на ром, або на цей противний віскі…. Знаєш я почала курити і через це сідає мій голос.. я не можу тепер співати.. знаєш? хоча де там.. тобі ж всерівно…. в своєму щоденнику я пишу таку маячню, що боюся, якщо хтось всетаки прочитає, то після цих слів мене точно запхають в лікарню для душевно хворих

неплохо

https://nenarkoman.viewy.ru/

знаєш, коли залишиться до кінця світу якихось клятих 20 хвилин, я візьму свій телефон і зателефоную тобі.. можливо скажу якесь банальне "Привіт", а далі буду мовчки слухати колір твоїх очей..ти напевно будеш шокований, що в останні хвилини життя я зателефонувала саме тобі.. Хвилин ставатиме все менше.. і ти будиш нервувати, бентежитись, кудись поспішати, захочеш зробити щось важливе, яке вже не матиме сенсу.. нарешті скажеш:"пробач, я тоді був такий дурень… Пробач, але вже так мало часу і я маю бігти, ти ж знаєш що скоро кінець"… стане боляче, а я й далі буду мовчати…вдихну останній твій подих…і коли титри цього світу дійдуть до кінця, і саунтрек твого голосу пролунає востаннє, я видихну