kiss me,please

Ненавиджу коли забирають моїх друзів, чого завжди коли в тебе вони є, хтось приходить і нагло, не питаючись дозволу, хоча кому здався той дозвіл, якщо кожен живе так як йому заманеться. Коли я дружу з людиною, я віддаюсь їй на всі 100, не 120, а може і більше відсотків, бо мені хочеться получати це і від цієї людини, а шо получаю я? А получаю те, шо вони ідуть, а потім приходять, коли їм заманеться і знову ідуть. А це все так просто без слідно не зникає, бо те, що в тебе забирають друзів, це не фігня, це як ти оставляєш собі останній кусочок шоколадки і ти знаєш, що зараз насолодишся ним, а тут хтось приходить і нагло його забирає. Ну невже, так мало інших шоколадок, чи тих самих людей, які могли б стати теж хорошими друзями. Ось така фігня, жизнь боль

Я дивилася на тебе, а ти дивився на іншу.

Хлопці не перестають дивувати, а в мене нове вподобання)

Нарешті завтра в дорогу, знову зі школою кудась їду, цього разу в Польщу) Я така рада була, бо тиждень я буду як на відпочинку, ніяких уроків, ніякої школи ;) Щасливої мені дорогі)

Як мені хочеться багато чого змінити у своєму житті, кожний раз одне й те саме обіцяю собі і кожний раз, я це не виконую. Ніби поки і так добре, а коли доходить до того, що мені набридає, я знову обіцяю собі, що це не повториться. Як безкінечний круг, з якого мені хочеться вирватися, але я просто лінуюсь прикласти хоча б трішки сили.

Ось і пройшли ці 2 тижня, ніби тільки що збиралась в табір, а вже дома. Недавно навіть не догадувалась з ким я буду проводити ці дні, а зараз я не уявляю як я буду без цих людей просинатись і я лягати спати. Табір завжди зближує. Я буду сумувати. Бо більш ніхто не зрозуміє цих всіх шуток крім цих людей. Я хочу назад!

Щось виїдає мене із середини і я не можу відволіктись. Відчуття тривоги не дає мені спокою. Я хочу на море, хочу на відпочинок, подальше від знайомих. Щоб там було тепло і добре, як дома, тільки біля моря.