ритмы окон, улиц и дорог

оті подряпини на моїй спині, скажи, коли загояться, мила?
щоб не соромно було при дівчині перевдягнути футболку,
так, тобі не почулось, при дівчині перевдягнути футболку
а ти що думала, що так і продовжу гнити тією осінню?
вона в мене влилась важкими шматками дощів,
але залишила живим
витікаючи в землю, мов голого
тримаючись за перила дерев я йшов
і знаєш, собі знайшов. і не соромно
бути в голову
вдареним,
в серце проколотим
голкою зашиваю на собі рани.
і одяг, хоча це поганий знак,
ти завжди казала,
так от, зашиваю на собі голкою рани і бачу
що я з цього дня не такий вже поганий.

Зірки мов цвяхи
прибиті вчасно
у чорнозем небес.
Ти сам визначаєш –
горе і щастя,
які з тобою і без.

Твої суглоби
і кров стрімка,
твої ознаки життя -
осипаються ніби луска,
ніби дрібне сміття.

І сенсу немає у боротьбі,
І у покорі теж.
І кожен дзвінок сповіщає тобі
живеш ти чи не живеш.

Але автострада біжить в ніде,
А там – вибуховий стан.
І якщо сонце раптом впаде –
Воно впаде в океан.

Й ритмічно хитатиметься трава,
над головами людей…
коли ти знайдеш нарешті слова -
слова знайдуть тебе.

І мови сліпої краплі руді
Ловитиме тиша густа.
Птахи твої будуть пливти по воді,
безмежною буде вода.

джонні покинув
вже всі про це чули і всім набридло
мілледж авеню сяє дівочими плечима
це фіфочки із сестринств вийшли на полювання
своє і хлопяче
у них платтячка із завищеною талією
наквецяні личка
і велика пластикова пляшка на всіх

грає музика у «карлос енд тітос»
гріють смолоскипи, стукотять підбори
по деревяних настилах
офіціант каже – ось ваше пиво
чувак біля мене вже, як то кажуть, начитаний
півтома «війни і миру» так точно

мені навіть не зимно тому що довкола люди
люди і квітень
і їхнє пиво у залізних бляшанках
і їхня сп'яніла мова
та сама якою говорить джонні
паті, паті –
завтра і післязавтра буде ще одне паті
Господи Боже, Ти, милосердний
навіть до відступників і ренегатів

посеред тераси – деревяний човен
місцева принада, повна води
десь біля нього, коли вогні погаснуть
знайдуть один із моїх мокасинів
потім мене
у жалісливій америці
у її воді

на радість усім читальникам
я лежатиму як дуже великий гетсбі

она только изредка пахнет духами.
все чаще — табачным дымом.
чем больше ее проклинаю стихами,
тем больше она любима.

и стоит ей только сказать мне, что в восемь
назначена наша встреча,
бегу, как безумный, сквозь улицы. осень.
а там… там июльский вечер.

она опоздает, а, может быть, вовсе
останется где-то между,
а, значит, смотреть, как трамваи привозят
в вагонах пустых надежду.

и девушки, воздух вечерний вдыхая,
пройдут, улыбаясь, мимо.
когда они сладкими пахнут духами,
мне так не хватает дыма…

уже столько времени.
прошло.
а я всё никак не забуду.
про тебя.
это практически не возможно.
знаешь.
ведь буду помнить о тебе - вечность.
а ты.
давным давно.
забыл наверно.

.ти мені не повіриш, я хочу осені.
просто втомлена. не щоденник.
не красиві слова.
на підлозі вірші дрімають стосами.
списки знищених поіменно -
результат полювань.

я люблю і дощі, і яблука, і море…
але літа - ні.
мої крила іще крихкі та прозорі,
не розлітані.

знаєш, коли у дітей прорізаються зуби
їм боляче
нині червень гуашшю малює згубу
з магнолій ще

от і мені, як прорізались крила -
боліло,
вірш із римами, жанром, стилем
став білим

світ за мною біжить стрімголов
наздогнати хоче, а я пручаюсь
я втомилась. наворожи любов.

або просто - завари чаю...

Я не люблю рассказывать о своих планах. О прошлом - сколько угодно, если есть настроение потрепаться. Но в собственное будущее я стараюсь никого не пускать. Оно должно принадлежать только мне - до тех пор, пока не наступит.

барышни любят время от времени разбивать себе сердце почти так же, как выходить замуж. это дает пищу для размышлений и чем-то выделяет их среди подруг.

пристрасть відрізняється від кохання
так само як нова коробка сірників
від змоклої та просушеної

мій вибір друге
адже краще не горіти
а притиратися
малювати головою на животі

і так можна довго
аж поки не посивієш
аж поки не зітрешся зовсім

тому просто і банально
лягаю тобі на живіт
і малюю

Я цієї ночі змерзла. Осінь
не надто гаряча коханка -
вкривається мідним волоссям
і дивиться сни до ранку.

І, хтозна, куди його діти
липневий свій темперамент,
коли в'януть на луках квіти
а з листя жовтавий орнамент

проступає у настрій і ритми.
Але стрес від ніг у колготах,
від плечей, светрами вкритих,
сарказму в чужих анекдотах,

він мине. Пролетить і зів'яне,
тільки б трохи твоїх поцілунків…
Тож від осені нам, коханий,
час ховатися за лаштунки.

антологія місяця – вісім листів із минулого
слово «коханий» на кожному мов на воді
нігті які проходять крізь шкіру – думаю
ми могли б залишитись друзями тепер чи тоді

я пам’ятаю усе окрім того що справді сталося
втома тяжких прокидань голоси голоси
жінка з холодним поглядом – іграшка що зламалася
просто візьми її в руки мов чашу її пронеси

завтра все буде по-іншому – рідний ніжний однаково
хто розпочне цю розмову і врешті стане один
що я можу сьогодні – довго довго не плакати
з чорного горла п’ючи найміцніше з торішніх вин

ти вмієш звучати без слів і без нот
хоч маєш обох переповнені жмені
вірші заселивши на ніч у блокнот
чекаєш на осінь і руки ховаєш в кишені

вона не простить виглядань із вікна
вона пунктуальна й не схожа на потяг
нагріє в руках для глінтвейну вина
і літо накаже у шафі замкнути як одяг

вона загинає в книжках сторінки
найбільше в нових а в твоїх особливо
пташкам дозволяє поїсти з руки
в дорогу спочити і так неквапливо

злетіти й летіти допоки триває земля
допоки тепла не багато й не мало
тобі з мого сну усміхнеться маля -
прокинься:
вже листя пожовкло
і впало

Принцеса носить
помаранчеві кліпси
і темний мішок,
в якому тримає свої скарби.
Іноді розповідає:

- Це косметика, яку мені
купив тато. Це сигарети,
які я беру в старшої сестри.
Це срібло, що лишилось
від мами, вона носила його,
доки не померла.

- А це, - питаю, - хто це на фото?
- Мої подружки, - відповідає, -
вони ненавидять мене за моє
золоте волосся і чорну білизну,
якої немає в жодної з них.
Мої приятелі, вони ладні
розірвати мене на шматки
за всю ту літню вологу,
що нагрівається в моєму
серці.

В чому сутність поезії?
Писати про те, що всім давно відомо.
Говорити про речі, яких ми позбавлені,
озвучувати наші розчарування.
Говорити так, щоби викликати злість
і любов, заздрість, ненависть
і співчуття. Говорити
під місяцем, що висить
над тобою, тиснучи всім своїм
жовтим відлунням.

Кожна доросла жінка має
в собі цей механізм,
цю солодку мелодію,
яку можна почути, лише
розламавши серце,
яку, лише розламавши серце,
можна спинити.

автор: Сергій Жадан

Отож я приїду, люба, ми сядемо в літній кухні.
Яблука білий налив, літо і консервація.
Ти вариш своє варення. Ти так спокійно рухаєшся,
що можна б тут і заснути, і назавжди зостатись.

Ні кави, ні цигарок, ні чорних північних читань,
ні сумнівів перегірклих, ні сутолоки, ні суму.
Сягати тебе рукою – як осягати світ весь,
й любити його, любити – замість про нього думати.

Щоб на ніч тебе – у тишу, а вранці тебе – із тиші.
Любити тебе, любити. Та ще ревнувати трошки.
Любити і не писати, бо як ти оце напишеш:
губи, неначе губи? Зморшка, неначе зморшка?

Повертання до вмерлих кохань, як правило, ілюзорні.І ліпше хай ті

кохання постійно живуть у нашій уяві, а ніж знову і знову помирають у

ріал-таймі