ритмы окон, улиц и дорог

знаешь, подруга.
хватит пить чаи,
закутываться в одеяло.

я всё знаю.
я знаю, что ты тоже от всего этого
до хриплых ноток устала.

сама замкнула бы поскорей круг.

я знаю, твои глаза дерзко врут
и каждую ночь
ты молишься,
лишь бы тебя не оставили,
лишь бы не оставили
вот так, до самого конца одну.

from lviv with love

цієї осені немає причини, щоб помирати -
замість нього клавіши фортепіано цілують подушечки пальців і пристрасно трепле волосся поривчастий вітер.
львів - це саме те обітоване місто, де починаєш вірити в себе, ніби у бога,
навіть якщо до цього ніхто у тебе н і к о л и не вірив -
та й ти сам взагалі був атеїстом.
вона канонізує вересень, жовтень й листопад, немов святу трійцю, й шепоче молитву за тих, хто у морі, з тремтінням у голосі, ніби пише курсивом,
не знаю, звідки в її тонкому жіночому тілі стільки майже солдатської мужності,
а у тихому слові - немов у алмазі міці, стільки потужної і руйнівної сили.
понижається ртутний стовпчик термометру - товстішають светри, холоднішає в серці - глибшає виріз сукні..
насправді жінкам не потрібні нафтові магнати чи хоча б бізнесмени -
треба, щоб в нього, як у Дзержинського - був холодний розум, гаряче серце і чисті руки.
львівська осіння романтика - означає дрімати в трамваї пліч-о-пліч, ділити на двох одну парасолю..
(серце найбільше руйнується не від міцної кави, міцних сигарет чи алкоголю,
а від міцної любові.)

p.s. любий,
приїжджай до львова.

моє покоління приходить до тями
як вовк із мультфільму «ну – постривай!»
нас шили руками нас вчили роками
no money – no honey, no woman – no cry

і спроба сказати за всіх – це неправда
але прослизає – як щур у підвал
надія на себе - надія на завтра
бо сонце – медуза,
бо світ - карнавал,
будинок з химерами, кримські сонети…

ми вас дочекалися, будьте людьми!
про нас говорили народні прикмети
про нас шелестіли бармени з корчми

про нас забували – бо рано, бо пізно,
бо бігають клоуни в синіх трико.
бо де наша слава, бо де наша пісня?
бо постріли наші – завжди в молоко

і ми молодці – ми при стайні, на сіні,
колись надзвичайні, колись емоційні,
і наша свобода така -
вона розчиняється в хлорці і глянці
їй мариш вночі, нею спльовуєш вранці
бо надто міцна і гірка

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:

пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,
міцніший, ніж зазвичай.
Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.
Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай –
індійський, мов океан,
чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм
душі золота матерія.
Лежала на теплому спальнику –
оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав,
хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними,
щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись.

автор: Сергій Жадан

я видела его вчера в метро,
а так надеялась, что больше не увижу.
узнала со спины, он был в пальто.
я подошла немножко ближе.
стояла сзади от него, шагах в пяти,
и вспоминала, что связывало раньше.
я столькое пыталась отпустить…
ну а вчера не знала, что мне делать дальше.
мы виделись не слишком то давно.
отсутствие его меня уже не убивало.
со временем, казалось, стало все равно,
и больше кажется его не не хватало.
вчера мне так хотелось подойти,
ведь я скучала иногда, наверно, слишком.
мы ждали поезд, и нам было по пути,
но на той станции из нас был кто-то лишний.
я помню, без него не очень получалось жить.
точнее просто жизнь остановилась.
пришел наш поезд, он зашел в вагон,
а я решила подождать другого.
наверно на той станции был лишним он.
я выдохнула. отпустила. пол шестого.

пташка що сідає на моєму балконі
не знає цих слів
навряд чи їх знає мій друг вова
котрий втративши все
тепер збирає та здає пляшки
не знають їх
або давно забули всі ті
хто колись клялися у вірності

проте їх не забув я
ходжу нині весь такий
кричу через руки складені біля губ
пишу на парканах
відправляю в газети
ось недавно читав на радіо
і там їх не оминув

а все тому що
це зовсім просто
коли ставлю чайник
коли варю каву
коли п'ю
коли переглядаю фільм
коли мугикаю пісню
коли дивлюся в стелю
любити тебе

знаешь, а без тебя вполне возможно, и даже не сильно колотится сердце,
выжить без глаз твоих вполне можно, можно и сдохнуть безликой надежде,
можно не слышать твой вкрадчивый голос или стереть гигабайты посланий,
можно вздохнуть этот воздух, но с кровью,
не вспоминая
тех лживых
признаний.
можно сгореть в алкогольном экстазе и не держать телефоне близко-близко,
можно забыться, отдаться на части, можно парить или падать столь низко,
можно кричать, от бессилия плакать
биться об стены разрушенных замков,
ну а можно забыть,
взять бокал,
пусть поплакать,
но никогда не вернуться обратно.

Вона дзвонить до Бога і палить гашиш.
А ти собі маєш все те на увазі,
Ти нормально їси і достатньо спиш
І не переймаєшся в жодному разі
Що там у неї – нежить чи сказ,
чи є цигарки і чи тепло в хаті.
І дзвониш до неї як бог кожен раз
О восьмій чи часом о пів на дев’яту
Вона тобі сниться і мабуть дарма
Ти думаєш що тобі не потрібно
Знати чи спить сьогодні сама,
Чи з кимсь до бога для неї подібним
Ти маєш життя що такого хотів,
І все, чого ще дозволяєш хотіти.
Вона має рибу і двоє котів
І мрію хоч якось дожити до літа.
Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина.
Підеш, перетворишся в мокру дорогу.
Ти зник як помер, але буде вона
За двох набирати щовечора Бога.
Ви навіть окремо врятуєте світ,
В вас є ж бо усе що для цього треба:
У тебе – вона, а у неї – дріт
До телефонної лінії неба.

Ти той,
з ким я мрію прокинутись.
З ким хочу лежати поряд,
відчуваючи як накриває, мов хвиля,
моє оголене тіло шовкова постіль.
Хочу липнути
до тебе стегном, ключицею, спиною,
відчувати,
що «I'm totally lost
in U».

Ти той, через кого у серці солодкі повені
настільки стрімкі та сильні,
що рвуть вени і пробивають
наскрізь груди.
Ти один серед всього цього словесного
бруду кохаєш мене рідною мовою.

Коли я порожня й розбита, наче чашка,
з якої мить тому втамували спрагу
й у гніві жбурнули об стіл.
Коли немає сил навіть на те,
щоб вийти з цих 4х бетонних стін…
Тоді саме ти той, хто мене ладнає,
не жаліючи ані крихти сил та часу.
Хто рятує від нестерпних нападів болю
гарячими вустами й жартами,
так що регіт мій відлунням котиться по горищу.
Іноді я не знаю чому ця любов, мов хамелеон,
від щастя змінює колір і
чи я справді тебе заслуговую, чи справді
я тебе варта, бо ти той,
хто
мене відродив, після того як інший до тла знищив.

— уходи, оборви все связи.
не здоровайся, не пиши.
- ты любила меня разве?
- я не чаяла в тебе души.

ну и пусть. наплевали в душу. перерезать и оторвать.
не резон, завывая в душе, никотином тоску снимать
и долбить головой обои, саркастически хохоча.
ты сама захотела с горя, чтобы резко и сгоряча.

велика ли потеря, право? было время бы, заживёт.
а по жилам течёт отрава, словно угольно-чёрный йод;
стали лёгкие, словно жабры, и по горлу блуждает ком.
…рвётся прошлая ночь на кадры с ног на голову кувырком.

вспоминаешь детали: кофе, запах простыни, тусклый свет,
в ожиданьи застывший профиль, слово «да» с коннотатом «нет»,
переходы, прогулки, скверы, вкус шампанского, r’n’b.
и твоё «я влюблюсь, наверно». а потом его «не люби».

как скользили горячей кожей его пальцы по рукавам…
а на утро – чужой прохожий: кто в контакте, e-mailы, спам,
фотки девушек из альбомов… дежа вю или се ля ви?
пару месяцев вы знакомы. так чего же тебе ловить?

он же всё обозначил ясно – (ты привыкнешь, раз он привык) –
ты лишь первый его прекрасный тренировочный черновик
перед главной, генеральной вспышкой, той, которая правит бал.
ты в него не влюбляйся слишком. вряд ли ценен такой финал
для того, у кого есть сила, магнетизм и нарцисса стать.
отраженья его красивей, как ни бейся, тебе не стать.
ты не жди, что возьмёшь фигурой и изгибом в своих плечах.

ты сама захотела сдуру, чтобы резко и сгоряча.

так не рви сгоряча сим-карту и не скусывай лак с ногтей.
погуляй с ним по боди-артам, барам, клубам; рисуйся, пей,
представляй себя королевой, завоёвывай, покоряй,
шли в нокаут одною левой и глазами вокруг стреляй.

и тайком эту рану штопай да накладывай шов, не вой.

это – просто бесценный опыт. к сожалению, только твой.

любов - це коли тримаєш когось за пазухою
а він всередині за тебе молиться
аби ти не збігла до краю
аби не зміліла до дна
поки в пам'яті перебігають
всі попередні втрати

любов - це коли залишаються й дихають
на знервовані пальці
і сни наливаються спокоєм
сни більше на смак не гірчать
мов кульбабове молоко
в розбитих глечиках літа

усе як ніколи а в кого ж ти Боже віруєш?
і хто тобі вени під шкіру - дроти з напругою?
коли вже несила по-першому можна по-другому
побудь моїм другом хоч трішки побудь мені другом

це ніби на іншому боці вулиці мовчки по нігті промерзнути
а люди заламують руки носять хрести і хрестики
а в тебе ж не вени на тілі а порвані струни
я завтра прокинусь тобою і стану безсмертною

так мы младенцами на руках у бабушек возлежим,
а потом орем: "ваш постельный режим
надоел мне до озверелых коликов! "
и идем в тусу приятелей-алкоголиков
на заброшенные этажи.

так мы руку в руке у матери держим, выводим "а",
узнаем, что ученье - свет, неученье - тьма,
а потом на нее орем: "ты испортила мне все детство!
от учебы этой дурацкой куда мне деться? "
сходим с рельс
и с ума.

так мы ходим в церковь, слушаем о Христе
и о Деве Марии, нарисованных на холсте,
а потом теряем девственность с кем-то на спор,
и ее не восстановишь, как загранпаспорт,
плюс ребеночек
на хвосте.

так мы в курилке прогуливаем ОБЖ,
а потом, когда оказываемся в жэ,
например, в горящем чаду квартиры,
мы теряем напрочь ориентиры
и прячемся в гараже.

так мы клянемся в вечной по гроб любви,
а когда она подхватывает ОРВИ,
мы идем целоваться в ночные клубы,
перемазав помадой губы,
веря - это у нас
в крови.

так мы спим, обнимая нежно своих зазноб,
и целуем их в чистый высокий лоб,
а потом демонстративно пишем в статус -
мол, я сегодня ночью с другой останусь,
да, мудак я
и остолоп.

так мы в отрочестве просим купить котят,
даже если родители этого не хотят,
и котята утром нас в школу будят,
мы отрезаем им хвост - посмотреть, что будет,
домашний кинотеатр.

так мы пробуем легкие котики в первый раз
у соседа на хате, и искры летят из глаз,
а потом в наши глаза-бойницы
смотрит мама, папа, врач из больницы,
и это десятый класс.

так мы проходим мимо того, которого бьют,
потому что нас ждет вконтакте, диван, уют,
после видим фото лучшего друга по прессе желтой,
того, кто ни разу тебе не сказал "пошел ты "
или "мать твою".

так мы уходим гордо, как Тамерлан,
потому что она залетела и более не мила,
мы идем кого посвежее трахать,
а потом наполняемся жидким страхом,
узнав, что она умерла.

так мы маму целуем в детстве каждую ночь,
а потом вырастаем без желания ей помочь,
или бьем ногами в старости за болезни,
до крови, чей вкус становится все железней,
и уходим прочь.

так мы про Бога гадости говорим,
а потом орем: "пожалуйста, отвори! "
разбивая костяшки о двери Рая,
если мы в агонии умираем,
ни на грош не ведая,
что творим.

Стефания Данилова.