Вона – та, яку зраджували багато
Вона була сама, звичайна – не дикунка
Вона не втрачала надію І знову, в сотий вірила вже раз
Кидали часто…не летіла – падала униз
поздний прокуренный март толкает, смеется в спину
я лечусь от тебя пустой болтовней и дешевыми винами
ты пахнешь теперь другими людьми другими парфюмами
какими нахуй судьбами. какими струнами..
.. играют теперь в тебе чужие случайные.
пьяные воскресения и остывшая ванная
смеются надо мной, а я над ними - жалкое зрелище
когда же ты сука успокоишься, на что ты надеешься?
и рубашки пропахли совсем не тобой, а чужим потом и куревом
я лечусь от тебя пустой болтовней с пьяными дурами
они смеются над мной, а я над ними - жалкое зрелище
когда же ты сука успокоишься или уже застрелишься?
Как много Вас в хорошей упаковке,
вот только фантики не ценятся, увы,
бесплатный сыр бывает в мышеловке,
и чувства к Вам любовные мертвы.
Как много блеска, пафоса и прыти,
а за душой — туман, пустоты, темнота,
Вы не пытаетесь, не бъётесь, не хотите,
не ищете. А есть хотя бы цель, мечта?
А может есть хотя бы смысл игр ваших,
что просыпаясь по утрам не хочется дышать?
Вы устаёте от нагрузки или фальши,
что так привыкли тщательно скрывать?
___
Как много Вас в хорошей упаковке,
как мало Вас с таинственной душой.
Я не ищу Вас на замыленной тусовке —
пусть Вас отыщет кто-нибудь другой!
Очі Марі завагітніли синіми ластівками
Очі Марі завагітніли синіми ластівками,
краденим бісером, вікнами чорно-прозорими,
цвітом акацій, пляшками скляними і пластиковими.
І зорями.
Ревно клялась, що ніколи-ніколи не плакатиме.
Кожного вечора в небо виходила голою.
Сипався час невеликими білими клаптиками
На голову.
Люба Марі, не хвалися своєю хворобою.
Годі тобі піднімати монети з обочини.
Люди живуть, може, й ти, для цікавості, спробуєш?
- Не хочеться.
І з-під повік полилося вино нерозбавлене,
здавлений сміх перелюблених і перевішаних,
сині птахи, затавровані чорною славою.
І в́іршами.
Живемо у далеких містах.
Вже поля западають
під пам'ять.
Мушу щодень творити тебе
з клаптиків згадок непевних.
Спорожніло кругом життя
бо ти повсякчас
відсутня,
ходжу по днях з кута до кута,
спитую душу.
Де ти мене примостиш:
в серці своїм
чи при ньому?
Я волів би в сусідстві душі,
поза тінню карого зору.
Креслю вроду твою вночі
на білім папері
уяви:
і виводжу на канві чола
наполохані брови.
Знов відтворюю обриси уст,
звогчених дрожжю
на мить.
Знов під серцем невтишно
місце для тебе болить.
Де ти мене примостиш?
У серці своїм
чи при хаті?
Відсуваю віджилі роки,
щоб поменше місця займати.
Чую інтимніше світ,
чую тебе
думками,
щось у серці моїм щемить,
не розберу того щему.
Хочу тебе над усе,
хоч не хочу тебе
затінити віджилим.
Хоч і знаю, кохання мислиме й тоді,
коли немислиме.
осень
заводит мой будильник на восемь
делает кофе в два раза крепче
мне
правда
становится
легче.
Це була твоя юність…
Це була твоя юність трави і гарячих полюцій.
Цигарок з татусевих кишень і дешевого пива.
Твої друзі-наставники: Гессе, Петрарка і Луцій
Надихали, вдихали й з полиць посміхалися сиво.
Це було, ніби снилось: гуртожитки, перші зальоти.
Ти сміявся у дощ, добивався, збивався, знаходив.
Ти спішив, не лишаючи навіть і миті на потім.
Ти любив і не знаючи броду заходив у воду.
Твої зради біліють рубцями на нервах колишніх.
Їх імен не згадати і тіл не згадати достоту…
Ти зривав їх серця, мов терпкі пломеніючі вишні.
Залишаючи зім’яту постіль і спогад польоту.
Це тепер твоя старість. Гребуча трава і похмілля.
Перехожим жінкам заглядаєш частіше у вічі.
(А не нижче спини). Ці даремні кумедні зусилля:
Увійти у цю воду (законам супроти всім) двічі
Родзинки спогадів
як дружба "назавжди "
як голоси
та ти не голоси
бо суголосся чистої води
в яскравім промені
зайшлося у блакить.
Твій літачок і досі
паперовий
а ти - летиш.
То ти лети ж!
Бо сила крил у вірі
і у слові.
На вічність як на мить
з осоння прозірни
це сонце "а за так! "
в надії корінь дій.
Ти вже достиглий мак -
в тобі життя зернин.
твои сигареты
гаснут в чужих руках.
мои - превращаются в тонкие
взлетные полосы.
охрипшая осень
мерно стучит в висках.
и я привыкаю
её узнавать
по голосу.
дымят километры
наших с тобой сигарет.
швартуется солнце
в причалах
твоих мегаполисов.
курю расстояния.
ты - мой обратный билет
от пункта "погибла "
до пункта
" узнала по голосу"
Пожалуйста, заботься обо мне!
Я вырвалась из замкнутого круга,
В тебе найдя любовника, и друга,
И принца на серебряном коне
Я вырвалась из круга "я-сама".
Я самоутвердилась. Я устала.
Возьми меня на ручки с пьедестала
Гордыни, честолюбия, ума
Я самоотвердела. Я тверда.
На мне не остается ран от терний.
А я хочу быть мягкой, и вечерней
(Я женщина. Я самка. Я - вода).
Я слабая. Я баба. Мне слабо:
Коня, и шпалы веером, и в избу,
И если в доме мышь - то будет визгу,
И я не претендую на любовь -
Я слабости минуточку хочу.
Я девочка. Я жалуюсь. Я плачу.
Лежу в постели, свернута в калачик -
И таять, как Снегурочка, учусь..
Я сдам свои права, с таким трудом
Добытые. Ты прав и ты по праву
На всех моих врагов найдешь управу
И всех моих друзей запустишь в дом.
Ты добрый. Ты высокий. Ты - плечо.
Ты два плеча, и твой спокойный запах
(Уткнуться и не думать ни о чем,
Уснуть в твоих больших мохнатых лапах)
Ты сильный, но о каменной стене
Молчу - наелась. Хватит. Не желаю.
Любить не обязуюсь. Умоляю:
Пожалуйста, заботься обо мне…
в моей голове никогда не бывает людей, фото и новых музык.
одни цифры.
до твоей станции в среднем пятнадцать
минут, пять треков и две молитвы,
три /медленным шёпотом/ вслух
номера телефона (один домашний,
старый мобильный и новый).
я закрываю глаза, считаю до двадцати двух.
/секунды на то, чтобы откашлять пух,
отряхнуть перья/
/не измерить/
я разучилась верить
в то, чем мне уже не стать.
я наизусть выучила твой адрес, только чтобы на него
никогда не
писать
тримати тебе за руку, коли тобі порожньо,
за чашкою чаю слухати твої сповіді,
вночі, захлинаючись сміхом,
шукати дорогу навпомацки,
ми повинні бути героями
власних повістей.
тримати тебе за руку, коли тобі холодно,
говорити, що все ще буде
(брехати безсовісно).
насправді ми - люди, що слабші за звірів,
нам обов'язково треба, щоб нас любили.
тримали за руки, коли спектакль закінчено,
коли до порізаних вен секунди лічені,
нам треба, щоб нас втішили,
вклали новий сенс, залікували тріщини.
і я триматиму тебе за руку, щоб не сталось,
яких би шрамів ти б не нахапалась,
яких би сліз ти б не наковталась,
триматиму тебе допоки
ти не скажеш "досить".
Той, хто створив ці сузір'я німі,
напевне забув про нас із тобою.
І що нам лишилось? Блукати в пітьмі
серпневою сушею і водою,
ходити поміж непевних чудес
і розглядати серед туману
запалене піднебіння небес,
холодні нутрощі океану.
ми починаємо говорити про осінь як тільки ночі стають тихішими
холод вправно цілує подушечки пальців ранковим диханням
з кожною осінню ми стаємо мудрішими
і якщо є кого обіймати то обійми теплішають…
дихати глибоко…нутром відчувати знесилений видих
життя як одне із мистецтв осягнути по своєму
одного ранку ми прокинемось
і один із нас стане воїном…
голос дає силу лякливим стискає горлянку
і вуличні пси тулячись до свинцевого розпеченого асфальту
відчувають як приходить осінь…
усвідомлюючи втрату тепла…
а у більшості із нас
тимчасовий параліч сковує серця…
застрягає у прогалинах часу невідома мета
і якщо ти ідеш то іди до кінця…
та маючи сміх що причастям лягає на губи
молебень душі із якої стікають слова
коли листопадові вірші читатиме грудень
біль стихне
не стихнуть
серця…
Шахова осінь
Ми знов програли нашу спільну осінь
пасажирам у трамваї, що їде в небо:
зеленооким молодим жінкам, які
тримають шахівниці під рукою, із
карманними посібниками заварювання кави,
на обкладинках яких записують свої перемоги,
промовляючи напам'ять ходи Адольфа Андерсена,
ніби якесь шахове закляття.
Ми знов роздерли на шматки її свіжозапечені кров'ю рани,
бо ці жінки ніколи не бачили осінь,
і їх очі від того прозорі, що
єдині спогади, єдине чорно-біле повітря
насичене кавовими крихтами у кишенях,
і голосом з минулого -
" їдемо перемагати небо",
було чутно на останньому сидінні.
Ми знову втратили наші спільні години,
знову втратитили наше спільне кохання,
перетворившись на світло і темряву
безкінечного вагону,
колись спільного погляду,
на туру і коня,
на дощечку, де кожна клітинка
чорніє загубленими спогадами -
зеленоокі пасажирки читають їх,
промовляючи: "е4 е5 "
Ми знову втратимо нашу спільну осінь,
яку ховають у шахівниці,
вкотре ж, бо ми хмари.
не сердся
у мене два серця
а ще кілометри пустих віршів
без смислу і рим
тому ти маленька
гріши поки є ще час для спокуси
прислухайся до власного тіла
бо тільки воно може розказати
як наростає і пульсує листя на гілках
як ламається від ніжності трава
твоя цілковита й безмовна втома
спадає на довжелезні коси
і серце твоє западає у глиб моря
де ти одна
і все поглинається разом з початком
танцюй від ніжності
помирай від любові
думай рухами а також
клади свою голову мені поміж ребра
і слухай як води затікають під небо
не наступай собі на горло
не згортай це пріле від сирості листя
усю цю сутність двоїсту й імлисту
а дихай
просто продовжуй ритмічно стріляти
cонце западає за камінь
і пускає цівку тіні на землю
сьогодні день сумний і порожній
як пляж восени
ховаєш запястки між літер
і словом ковтаєш напругу
думками роздмухуєш вітер
щоб бачити віру і тугу
Самые популярные посты