Inside

Арфами, арфами -
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Думами, думами -
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…

Стану я, гляну я -
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Любая, милая -
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…

О, панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О, панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…

Здавалося б, що про кохання сказано і написано все.та коли до справи береться Григір Тютюнник, то ти починаєш бачити все зовсім по-іншому.Новела "Три зозулі з поклоном" наповнена чимось тендітним та невловимим, чистим і піднесеним. І читаючи цей твір розумієш, що автор знає щось про кохання таке, про що ти навіть не здогадуєшся.
В основі новели покладено історію любовного трикутника між Софією, її чоловіком Михайлом і Марфою, жінкою яка була без тями закохана у Михайла, та не могла з цим нічого вдіяти, адже їхні душі були спорідненими.

Проблема класичного трикутника в коханні тут розв'язана не стільки через зовнішні події, скільки через зображення духовної краси героїв новели.Сила кохання Марфи до Михайла не може залишити нікого байдужим.Всім серцем вона відчувала те, коли прийде лист із звісткою від нього і тішилась тим, хоч листи були адресовані не їй, а його дружині Софії.Склалося так, що їх трьох, близьких душами людей, поєднало життя.Вони частенько влаштовували собі посиденьки втрьох, співали або гомоніли про щось, адже вони мали про що поговорити, навідміну чоловікові Марфи Карпові, якого крім того як попоїсти нічого не цікавило. Було, дивиться Марфа на Михайла і сльози на очі навертаються. Та Михайло відвертався в інший бік.Вже його дружина впрошувала, кинути хоч погляд у сторону Марфи, та він на це відказував, що не хоче давати їй хибних надії, адже він любить своїх дружину і сина. Чи ревнувала Софія свого чоловіка, чи вона ненавиділа свою подругу? Ні, вона розуміла суперницю і жаліла її. Вона завжди співчувала їй: і тоді, коли всі були поряд, і тоді, коли Михайла забрали до таборів, першій кому софія розказала ппро це була марфа, а листи писав до останнього Софії. Він кохав дружину, любив сина, для нього це було святе. Та серцем він відчував Марфу, так само, як і вона його. І розповів про це саме дружині. В останньому свому листі листі він попросив Софію переказати Марфі, що він посилає їй три зозулі з поклоном, щоб звільнити її, дати їй спокою, та чи долетять вони через «Сибір неісходиму», він не знає, а тільки сподівається, що, вона відкличе свою душу від нього, і вони обидвоє знайдуть спокій.
Про це розповіла мати синові, вже дорослому. І він тепер має розв'язувати вічну загадку буття: чому, коли вони так відчували одне одного, то не одружилися? Чому мати не ображається, а співчуває? І сам розуміє, що йому про це сказала мати: «У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе». Отак уміти почути серце іншої людини і не скористатися цим розумінням, відмовитися від егоїстичного почуття власності на кохану людину могли лише люди святі душею. Саме такими є Марфа, Михайло та Софія. «Любов піднесена» — ось як характеризує читач їхні почуття. І це найвища оцінка щирого таланту Григора Тютюнника — таланту любити людей, розуміти найменші порухи душі.

Що ж нового сказав автор світові? Те, що вивищене кохання не вмирає і не може бути іншим. Адже справжнє кохання — це витончене відчуття іншої людини, її особистості. Тому прочитавши новеллу ми можемо з впевненістю сказати, що не зважаючи на біль, що нам приносять любовні трикутники, та на прикладі цього трикутника ми бачимо, що ще існує справжнє чисте, непорочне кохання.

Я була сама.Вірила.Тримала руки вгорі..ти сказав якщо боїшся то підійди ближче.Ми ходимо по колу.Скажи зараз що ти хочеш. Не впевнена чому, але є щось у тому як ти рухаєшся.Ти живеш, це не просто так це подарунок.Ми ходимо по колу.Тепер скажи мені те що ти знаєш.Не впевнений як я почуваюсь.Здається що не можу жити без тебе.Хочу щоб ти залишилась.Це причина чому я живу.І мені потрібно це.Але я єдина кому треба простір.Я не впевнена.Але хочу щоб ти залишився.

Плювати на всі кордони.На всі обмеження.Це все лише у наших головах.Треба лише трохи розслабитись і дати волю своїм думкам, вони самі знайдуть своє русло.Вийти за рамки, які ми встановлюємо собі самі з народження, бо жити за правилами нудно.Ламай свою клітку з середини, зривай кайдани з ніг та рук, і обов"язково з голови.Звільнися.Почни мріяти, насолоджуватись життям, насолоджуватись усім тим, що тебе оточує.Відпусти себе, і скоро ти зрозумієш хто ти і чого саме ти хочеш.Відірвися на повну.Також, якщо ти сам цього захочеш, можеш відірватись від землі, адже без кайданів ти зрозумієш, що ти легенький, як пушинка.І ти в змозі полетіти.Взагаліто ти здатен на все, варто лише цього захотіти.Мрії збуваються.Не слухай того, хто скаже, що це не так.Заряджайся позитивними емоціями і неси їх людям.Живи..

Так воно і було.Дні пролітали непомітно, час спливав, а я так і не була готова до цього.В цей день має вирішитися моє майбутнє, а я витратила час на підготовку до нього дарма, не прикладаючи жодних зусиль.А тепер шкодую.Адже я знаю, що сама викинула свій останній шанс на смітник, сама розтоптала останню можливість на щасливе майбутнє.Так дивно зараз усвідомлювати, що сама своїми же руками поставила на собі хрест.Та це ще квіточки.Зараз перед моїми очима туман, і я відчуваю лише жах від усвідомлення, та скоро прийде стадія цілковитого розуміння і я почну зацьковувати себе.Буду день за днем морально вбивати себе, доки не зійду з розуму остаточно.

Треба менше обдумувати всі речі, бо від цього тільки болить голова, але нічого не вирішується.Завжди потрібно діяти.Частіше бути безрозсудливим і піддаватись імпульсам.Від цього і життя стає цікавішим і ти менше відчуваєш провини за те, що ти чогось не зробив коли в тебе була можливість.Краще жалкувати про те що зробив, аніж завжди думати, а якби воно було, якщо б ти зважився.Тому припиняємо самокопання, забуваємо про свої емоції і діємо безрозсудливо.Головне не втрачати голови.

Ні!Не бреши мені, як брешеш сам собі ти.
Любові ти не знав
І вже не зможеш полюбити.
Як не старався б ти і щоб ти не робив
Своє єство ніхто змінить не в силі.
Любов для тебе є чужа
І поряд з цим усі боги безсилі
Тому ти припиняй брехать усім довкола
Кидать на вітер дорогі слова
Люблю тебе, тебе люблю я, мила
Із твоїх уст безмежна пустота

Треба знайти якусь книжку щоб почитати, бо я вже починаю відчувати, як клітини мого мозку засихають.Вже не вистачає тих емоцій, і вже немає історії яку можна обдумувати і вдень і вночі, а мені це так потрібно.Потрібно як вода, їжа, повітря.Без цього я не я, без цього я не зможу жити.Тому потрібно взятись за пошуки нової історії, яка залишиться зі мною назавжди)

Ззовні така спокійна, а вдуші вирує ураган.Не знаю чому.Нема простого пояснення цьому.Та всередині мене, десь там в глибині, сидить маленька дівчинка, в брудному подертому платті та несамовито кричить, впиваючись довгими нігтями у волосся, вбиваючись відчаєм.Вона не може зупинитись, не може перестати кричати.Вона горлає і вдень і вночі, не затихаючи ні на хвилину.Дівчинка замовчить тільки тоді, коли її голос сяде і вона не зможе сказати нічого навіть пошепки, коли вона обезсилено впаде на брудну землю своєї темниці і зрозуміє, що виходу звідси не має, що скоро прийде кінець.Її не стане.Вона просто зникне.і всередині мене не залишиться нічого.І все що у мене буде, це маска спокою на обличчі.Незмінна і надійна.Назавжди.

Людям не потрібно потрапляти в пекло, вони і так кожного дня горять у пекельному вогні.Горять у брехні, гніві, печалі, болі, ненависті, ревності, самотності.Горять у своїх почуттях, не в змозі їх приборкати.І в більшості ми помираємо не від хвороб, не від старості, ми помираємо від вогню всередині нас, сидячи у своїй квартирі.Він спалює нас цілком і повністю, не даючи і шансу його загасити.День у день нагадуючи про себе і дошкуляючи згадкою про те, що ми нічого не зможемо зробити.І ми згораємо, довго і повільно, розносячись попелом по землі, повертаючись туди звідки прийшли.

Кожного разу коли думок у моїй голові стає занадто багато, я сідаю за стіл, беру ручку в руки і завмираю, розуміючи, що не можу написати ні єдиного слова, так ніби в голові і не було думок.Хоча вони там і залишаються.Та я не можу вибрати жодної, щоб написати про неї.Вони як потік букв, літають по колу в моїй голові і заважають мені зосередитись.Але про що я думаю?Думки міняються дуже швидко і дійсно дуже важко вхопити хоч одну.Навчання, сім"я, майбутнє, друзі..день за днем, хвилина за хвилиною.Усе прокручується, як відеоролик на повторі.З відмінністю в тому, що в голові немає кнопки паузи, щоб зупинити усе це.

Роман "Чума" це багатогранний твір, в якому розповідаєється про жахливу епідемію чуми.Події розгортаються в маленькому, сірому, неприміному містечку Оран.На початку люди нічого не підозрювали, смерть багатьох щурів лише легко їх налякала незрозумілістю цього явища, та згодом, коли лікарі містечка зрозуміли причини загибелі тварин, ввели надзвичайний стан і закрили усе місто.Ніхто не міг виїхати з Орану, ніхто не міг потрапити всередину.Була заборонена переписка і взагалі будь-яке спілкування з людьми поза містом.Багато людей на той момент залишилися без рідних, які напереродні виїхали з міста.Посеред людей йшли хвилі обурення, а тим часом з кожним днем помирало все більше і більше людей, а ліків не було.Ця катастрофа зблизила людей всередині міста, та недостаток їжі, роботи, будь-яких занять та думка, що ти можеш померти наступним змушували людей бажати втекти з міста.Тому багато людей вперто намагалися це зробити, яскравим прикладом є журналіст Рамбер, який випадково потрапив в Оран, в якому в нього не було нікого, і він дуже хотів вибратись з міста.

Почитала Шекспіра.хм..так дійсно неперевершено.Хоча "Король Лір" набагато краща п"єса ніж "Ромео і Джульєта".Кохання?Та ні.Зрада, брехня, кров, вбивства.Так і багато.Все дуже ефектно і захоплююче.І несподіваний фінал також мене дуже вразив, не було навіть слів, декілька годин просто думала над всіма вчинками героїв та аналізувала їх.
Хоча п"єса "Ромео і Джульєта" також вразила мене абсурдністю тих обставин за яких померли головні герої.Мені дійсно було жаль їх, і дуже боляче за втрату їх життів впусту.

А ось "Гамлет" якось не дуже мене захопив.Так я не заперечую, що п"єса написана геніально, та сама історія як на мене дуже не правдоподібна.Хоча можливо я просто не розумію тієї епохи, за якої ці події могли бути реальними, чи дійсно були реальними.Та безперечно Вільям Шекспір майстер пера, майстер трагедій.І я дуже задоволена, що прочитала ці твори.
Тому я планую ще прочитати декілька його комедійних п"єс, і перечитати деякі сонети, які читала раніше, щоб глибше пізнати автора і краще його зрозуміти.

i-lonka:просто в тебе неперевершені пости, які мені до душі) так згодна з тобою, є багато людей які нас ненавидять, тому себе варто любити)) але заздрість, це те почуття яке я дуже не люблю, і більше б не хотіла відчувати його на собі.