Inside

Хто я?
Де я опинюсь через 2 місяці?
Що буде далі?
Як мені з цим усім впоратись?
Чи варто мені у це заглиблюватись? Чому я постійно про це думаю? Навіщо мені це?
Хочеться просто забути. Бо думки вбивають мене, повільно і непомітно, з дня у день, уже довгий час. Чого я саме така яка є? Знаю мені треба змінитись. Але також розумію, що змінити можна не все. Деякі речі закладені у нас всередині, це те з чим ми народжуємося і помираємо. От чому я постійно приймаю усе близько до серця? Чому мене усе хвилює? Чому я не можу просто заспокоїтись і робити те що мені треба. Я сама собі постійно у всьому заважаю. Сама стою у себе на шляху. Я маю з цим щось зробити, ще б знати що саме. Як можна боротися з самим собою?
Душевний спокій і врівноваженість, ось що мені потрібно на даний момент, більше нічого. Стерти усе з пам’яті усе не потрібне, забути про емоції і робити те, що мушу. А мушу я зараз вчитись. В мене залишилось три тижні на те щоб хоч якось врятувати ситуацію, яку я сама і спровокувала.
Лиш би не впасти у паніку як завжди. Треба зібратись і йти зараз тільки вперед, вже до кінця.
Поразок ми не признаємо, тільки перемогу. Друге місце мене ніколи не влаштовувало, друге місце це сором який не можливо витримати. А пасти задніх я собі забороняю, якщо за щось берешся, то роби вже це якомога краще. Перебори! Переможи сама себе! Вбий цю лінь всередині себе!
Розібратись, зрозуміти, змінити. Виграти.

Ця ніч була просто жахливою.Енні хотіла просто відпочити.Гарно провести час в колі друзів, забути про все і відсвяткувати закінчення всіх екзаменів.Та як завжди все закінчилося не найкращим чином, принаймні для Енні.

Енні йшла за Тарою по вулиці, хоча не зовсім йшла, а практично бігла.Вони тільки вийшли з шумного клубу, щоб подихати свіжим повітрям.На вулиці стояли люди, вони курили, розмовляли і розглядали тих хто виходив з клубу.Тара швидко пересувалась направляючись за ріг сусіднього з клубом будинку, тому Енні довелося ще швидше йти за нею.Тара різко зупинилась і кринула:"ти там ще довго?Рухайся давай"-і витягнула сигарету із сумки.
-Що ти робиш?-запитала Енні в подруги.
-А що так не помітно, що я збираюсь закурити?Будеш?
-Якщо чесно не відмовлюсь.
Енні підійшла до Тари і затягнулась, як завжди вона зрозуміла, що це було поганою ідеєю, бо вона знову почала кашляти.
-О так, курець із мене ніякий.
Тара почала сміятись.Енні витягнула із сумки кофту, постелила її на холодний бетон, всілася і зручно сперлась на стіну будинку, за яким вони сховалися.Вона зняла своє взуття і підігнула ноги під себе, ноги жахливо нили, бо Енні їх чильно натерла коли танцювала, хоча якщо чесно, то те що вона робила сьогодні в клубі, танцями назвати не можна, адже дівчина так напилась, що ледве могла стояти на ногах, тому в неї постійно підкошувались ноги і вона ледь не падала на кожному кроці.
-Де ти пропадала Тара?Приїхали ми разом, апотім ти як завжди втікла від нас.
-Я була з Ендрю.тим більше я не пропадала, я завжди була поряд.
-Ну ну.-Енні закотила очі-а де всі?
-Я тільки що до них дзвонила, вони зараз підійдуть.
Зненацька з-за рогу з"явився Ендрю.
-Ти що тут робиш Тара?
Дівчина швидко викинула сигарету з рук і підійшла до свого хлопця.
-Енні, я зараз підійду.-сказала Тара, взвши свого хлопця за руку і пішла в напрямку клубу.Енні ще деякий час чула крики цієї парочки.Вона сиділа там на холодному бетоні.і думала як вона хоче в ліжко, трошки поспати, відпочити від цього, отверезіти і щоб її ноги перестали так боліти.
-ти чого сидиш на землі?-це був голос джил.Енні підняла очі догори і спрвді перед неб стояла Джил.
-Та ось сіла відпочити, а ти чого така зла?
-Та бо Менді і Тара знову сваряться, мені вже набридли їхні постійні сварки, крики і непорозуміння, було б краще, якби вони взагалі не говорили одна з одною.
-перестань джил, все буде нормально, а де вони?
Відповіддю на запитання були голоса дівчат, які підходили до нашого таємного пристанища.Вони сварилися.Джил стала і почала їх розбороняти, старалась заспокоїти, вони всі про щось сперечалися, правда Енні не розуміла про що.І їй було всерівно, вона просто хотіла поїхати додому.
-Перестаньте кричати-сказала тихо Енні і вони всі обернулися до неї.Менді ще щось наговорила, встала і пішла знову до клубу.А джил з Тарою, почали її обговорювати, казати як вона набридла їм із мвоїм хлопцем.Їм обидвом надоїло, що менді весь час тільки й говорила із Білом, або про нього.
-Діавчата викличте будь ласка мені таксі, я поїду додому.-сказала Енні.
-Чого ти вже будеш їхати додому?Йдемо до клубу, ще потанцюємо.-відповіла Тара.
-Таро, я більше не можу, в мене нестерпно болять ноги, в мене жхливі мозолі, і декілька пухирів, я навіть не зможу одягнути туфлі.
-Не видумуй.пішли.
-Ти що не розумієш?я не можу йти.Виклич мені таксі.
Тара почала верзти нісенітниці про те, що Енні собі придумала, що в неї болять ноги, кричала, щщоб вона перестала випендрюватись і йшла танцювати з ними.енні це все збісило і вона почала кричати на Тару, пішли в хід мати, і енні вже було не зупинити, вона не могла стримувати свого гніву і наговорила багато лишнього і надзвичайно багато всього неприємного.Та Джил закрила роти їм обом.І Тара сказала:
-Пішли підійдемо до входу в клуб, і ти візьмеш таксі там.
Але енні вже була на взводі, і почала кричати про те, що вона нікуди з ними не піде, що хоче щоб вони викликали їй таксі сюди.Та Тара також не збиралась терпіти, вона також була випившою і зі злістю крикнула:
-Ну то валяйся тут собі.Дівчата повернулися і пішли танцювати залишивши Енні сидіти там саму, на землі, поряд із незнайомим будинком, з якого вже починали виглядати люди і кричати на п"яних дівчат, які о другій ночі будили всіх.
Енні сиділа з відкритим ротом і питала себе як вони могли її залишити.А потім питала себе, як вона могла так напитисяі такого наговорити?Та тепер треба було щось вирішувати і якось добиратися додому, самій.Вона встала, підняла кофту із землі і натягнула її на себе, потім взяла своє взуття в руки і почала рухатися вперед по доріжці, яка вела до зупинки.Та автобси вже не ходили і сенсу ййти туди не було, тому вона повернулась і пішла в напрямку свого дому.Щоправда йти доведеться їй ще довго, але на той момент вона про це не думала.Енні йшла і почала плакати, плакала від суму, що все так повернулася, ця ніч мала бути веселою, а повернулося все отаким от жахом.Дівчина йшла по нерівній дорозі і ногам починало ставати ще гірше, та вона все йшла і йшла.А потім енні в голову стрільнула одна дурнувата думка і вона подзвонила до своєї мами, наговорила їй дурниць, попросила викликати таксі, а мама лише сказала:
-Енні, ти всіх будиш.Я не можу викликати тобі таксі.Вже пізно-і поклала трубку.
Енні знову посала ридати.Вона вже дійшла до входу в парк, та потім поьачила якось чоловіка.який направлявся в її сторону з парку, і вона почала бігти в іншу сторону де і заховаласся за деревом.перечікуючи, доки той чоловік вийде із парку.він вийшов і перейшов дорогу.Аж тоді енні вирішила спуститися по сходам в парк.Йдучи по парку, вона надзвонювала до Тари, щоб та викликала їй таксі.Десь х разу десятого Тара взала трубку і риком щось казала енні, та вона лише попросила її викликати таксі, до церкви що стоїть коло озра, вона сазала добре і поклала трубку.Та Енні пройшла повз церкву і пішла далі.Цілу дорогу їй здавалос, що за нею хтось йде, що озараз міліція забере її, але надворі нікого не було, тільки час від часу проїжджала одна-дві машини.Дівчина йшла збиваючи ноги до крові і несла туфлі в руках.Їй було дуже погано, деколи вона раптово починала плакати і так само раптово переставала.Енні шкодувала, що наговорила цього всього, шкодувала що так напилася, шкодувала, щоо взагалі вирішила кудись йти.Їй було боляче і гірко, хотілося лягти спати, а ще більше повернути усе назад.З величезним розпачем на душі, дівчина добралася пішки додому.Дорога була довгою і дійсно дуже важкою.Енні відчула полегшення коли відчинила двері своєї квартири, усі спали, було дуже тихо.Вона ввімкнула світло, залишила сумку і взуття в коридорі і пішла до ванної кімнати.Там вона зняла плаття, весь інший одяг який був на ній і залішла в душ.Коли прохолодна вода стікала по її тілу.вона відчувала задоволення.Вона змила із себе увесь цей жахдивий день, вона очистилась.Вилізши із ванни, дівчина замоталась у рушник і пішла на кухню, там вона собі зробила картопляне пюре із пакетика, і забрала його із собою в кімнату.Потім вона повернулась щоб забрати плаття із ванни і вимкнути світло.Плаття розвішала на стільці.Потім Енні одягнула свою піжаму, повішавши мокрий рушник на інший стілець, і залізла в уже розстелене раніше ліжко.Це був найприємніший момент за весь день, точніше вже за наступний день, бо на годиннику була уже четверта ранку.Дівчина включила телевізор на якійсь дурній передачі і почала їсти своє пюре із купленими по дорозі додому чіпсами.Було дуже смачно.Енні в душі була роздавленою, але в ліжку усе здавалося не так вже і погано, вона була вдома, вона пережила цю ніч і розуміла, що це ще не кінець світу, хоча вона і посарилась із всіма з ким дружила.Закінчення школи для Енні, виявилось закінченням багатолітньої дружби.Але зараз дівчина хотіла спати, про усе це вона подумає через декілька годин зранку, коли голова буде розколюватись від похмілля і на душі скребтимуть коти.Та вона все це переживе, зробить висновки і буде жити далі.Вона сильна.

Ілонка, мої справи?
Якщо чесно навіть не знаю.Все дивно і не зрозуміло.
Як справи у тебе?
Доречі, третя ночі, найкраща година для запитань.Адже тільки вночі ми буваємо насправді чесними один з одним.Хоч колись.

це вже надоїло!надоїло те що ви мене постійно критикуєте.не можу я в житті все робити не так.-вона стрімко йшла в іншу сторону.стримуючи сльози.
челсі бігла за енні і схопила її за руку.
-відчепеся!я не хочу більше йти з вами поряд, мені це набриддло.я йду до дому, а якщо ви собі такі подруги, то йдіть і гуляйте далі.
челсі не відпускала руки енні, і тягнула її назад, туди де стояла ерін.
-припини кричати і повертайся-сказала челсі, вдивляючись в очі енні.
-ти не розумієш, що я хочу піти до дому?!мені потрібно додому!-енні зривалась на крик.
ерін стояла збоку, повільно відходячи від подруг, які привертали до себе увагу людей, і хоч вже на дворі було темно та вся вулиця спостерігала за ними.

—челсі відпусти мене, бо я тебе зараз вдарю, я не ручаюсь за себе.
енні була дуже роздратованою і дійсно могла зараз зробити все що завгодно, але вона хотіла просто піти додому і заспокоїтись.вона більше не хотіла знаходитись з ними поряд, їй було занадто боляче.вона вважала їх ссвоїми друзями, любила їх, та вони не любили її.всі бачили що енні здатна зараади друзів на все і користувались цим.Вони перестали поважати її, бо знали що вона в будь-якому випадку буде поряд, незважаючи ні на що.

челсі відпустила руку енні і тихо сказала:"Ходімо. "
Ерін підійшла до дівчат, жестом показуючи щоб вони йшли далі.
Вони всі разом розвернулись і почали йти своїм маршрутом.
-можна було і не починати цього концерту, на вас зглядалося пів вулиці.-з натиском, але практично шепотом, сказала Ерін.
-то не треба було мене хапати за руку, я просто хотіла піти до дому, мене ображають оці ваші дурні висловлювання, тим більше те як чинить челсі мені дуже не подобається, я вам вже казала, як ви стали найкращими подругами, то це ваші справи, але тоді я не хочу знаходитись поряд і не треба бігти за мною, і вмовляти.
-перестань кричати, бо я зраз розвернусь і піду в інший бік, ти що не можеш говорити тихіше?-шипіла Ерін.
-ні не можу!це моє право говорити так як я собі хочу!-зірвалась на крик енні.
-ну то йди собі сама-крикнула Ерін і швидко почала рухатись вперед.челсі побігла за нею.
енні повернулась і практично почала бігти додому іншою від них дорогою.по її щокам текли нестримувані сльози.їй було дуже образливо і боляче.вона йшла і голосно схлипувала, не взмозі втамувати сльози.чого завжди все має бути так?чому вона завжди залишається по той бік барикад?її "друзі" завжди згуртовуються разом і виступають проти неї, вона завжди залишається сама.і переживає за їхні сварки сама.кожного разу мелані плаче, бо їй одній не всерівно на їхню дружбу, завжди вона старалась тримати все впорядку помиритись з ними, вибачитись, та не цього разу.мелані виросла, вони закінчили школу, і їй не доведеться бачити їх щодня там, разом.Енні зрозуміла, що вони не єдині люди на світі, що можна подружитись і з кимось іншим, правда шкода такої дружби з першого класу.але вони занадто різні.і вона їм не потрібна так, як вони потрібні їй.Роздумуючи над усім цим, Енні навіть не помітила, як вона перестала плакати, але щоки все ще залишалися мокрими, тому вона повитирала їх рукою, щоб не було видно що вона плакала."Як же ж мені це набридло"-тільки й було в голові у Енні, та більше вона не плакала.Вона стала йти повільніше, і вже ні про що не думала, вона насолоджувалася свіжим повітрям, зоряним небом і спокоєм який панував на безлюдних вулицях.

Це темна кімната, у темному світі в дуже темні часи.І сюди не потрапляє ні єдиного світлого промінчика надії.Тут немає нікого- тільки ти сам.Немов маленька дитина ти не знаєш, що тобі робити.Тобі страшно і цей страх паралізує тебе.Твоє тіло, твій мозок, твою душу. Параліч душі, це те що вбиває нас миттєво, і змінити ми цього не всилі. Сам ти ще зовсім молодий, а душа у тебе уже померла і тобі настав кінець.Ця темрява поглинула тебе, бо ти не боровся, ти піддався своєму страху і опустив руки, ти загинув.Щоб цього ніколи не трапилось завжди треба боротися, боротися із самим собою.Лише вигравши цю битву, ми будемо здатні на ВСЕ.

Я- причина нестримних фантазій,
Джерело твоїх райдужних снів.
Я- червона троянда у вазі,
Прикрашаю святковий твій стіл.

Я- твоя попелюшка у казці,
Я- зоря, що упала до ніг.
Наче карта червової масті-
Я лягаю в долоні твої.

Я- одна із солодких ілюзій
І найбільша з небесних світил.
Я- найкраща з усіх твоїх друзів.
Оберіг твій, опора і тил.

На руці твоїй- лінія долі,
А у серці твоєму- стріла.
Я- щаслива кінцівка love storry.
Я- протягнута права рука.

Я- найближча дорога до раю.
Я- стежина до зір навпростець.
Половинка твого короваю,
Твій початок і навіть кінець.

Я у тебе вкраду твою пам"ять,
Що минуле твоє береже.
Я- душа, що ніколи не зрадить.
Я кохаю, кохаю тебе!

Ти- моря, океани із ласки.
Ти- найбільша в житті моя роль.
І з тобою- ні з якої казки
Не зрівняється жоден король!

(Надя Ковалюк)

Так, вже почалося літо, а чим ми усі займаємось?Правильно, вчимося, переживаємо, сидимо за книжками.Ці екзамени, ЗНО, це все йде одне за одним і не встигаєш навіть кліпнути, як воно пролітає повз тебе.Хоча, якщо чесно, то зараз я не почуваюсьпереляканою, як ще було нещодавно.Школу закінчиила, документи в мене вже є, і доречі на моє здивування, закінчила я рік з гарними оцінками і нормальним балом атестату.
Останній дзвоник, останній урок, випускний, ці прощання були дуже вважкими, правда через усю цю суматоху, зрозуміла я це тільки через декілька днів.Та незважаючи на прощання зі своїм дитячим життя і з школою, з усім тим прекрасним, все було дуже круто і залишилося багато неймовірних спогадів, які завжди будуть зі мною, як в моїй голові, так і у моєму серці.
Але через здачу ЗНО, ми пропустимо шматочок літа, та ми його наздоженемо за ті два місяці, які ще попереду, доженемо сповна). Це літо має бути незабутнім, наповненим спогадами і емоціями, адже плани в мене на це літо грандіозні.Все ще попереду.

Так це правда.Де б я не знаходилась я всеодно завжди буду залишатись одна.Постійно на одинці з собою.Чи можна змінити свою самотність?Чи можна змінити свою сутність?
Але ніхто ж не да гарантії на те, що якщо я перестану відчувати себе самотньою, то почну почуватись щасливою.І взагалі, мені здається, що я просто не здатна почуватись щасливою.Я просто не заслуговую на це.

Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Стилет чи стилос? — не збагнув.

Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

І весь дзвенить од гімнів п'яних птиць,

Співа трава, ніким ще не зім'ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів…

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить, і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою.

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце, -
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
- Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти - і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!