це вже надоїло!надоїло те що ви мене постійно критикуєте.не можу я в житті все робити не так.-вона стрімко йшла в іншу сторону.стримуючи сльози.
челсі бігла за енні і схопила її за руку.
-відчепеся!я не хочу більше йти з вами поряд, мені це набриддло.я йду до дому, а якщо ви собі такі подруги, то йдіть і гуляйте далі.
челсі не відпускала руки енні, і тягнула її назад, туди де стояла ерін.
-припини кричати і повертайся-сказала челсі, вдивляючись в очі енні.
-ти не розумієш, що я хочу піти до дому?!мені потрібно додому!-енні зривалась на крик.
ерін стояла збоку, повільно відходячи від подруг, які привертали до себе увагу людей, і хоч вже на дворі було темно та вся вулиця спостерігала за ними.

—челсі відпусти мене, бо я тебе зараз вдарю, я не ручаюсь за себе.
енні була дуже роздратованою і дійсно могла зараз зробити все що завгодно, але вона хотіла просто піти додому і заспокоїтись.вона більше не хотіла знаходитись з ними поряд, їй було занадто боляче.вона вважала їх ссвоїми друзями, любила їх, та вони не любили її.всі бачили що енні здатна зараади друзів на все і користувались цим.Вони перестали поважати її, бо знали що вона в будь-якому випадку буде поряд, незважаючи ні на що.

челсі відпустила руку енні і тихо сказала:"Ходімо. "
Ерін підійшла до дівчат, жестом показуючи щоб вони йшли далі.
Вони всі разом розвернулись і почали йти своїм маршрутом.
-можна було і не починати цього концерту, на вас зглядалося пів вулиці.-з натиском, але практично шепотом, сказала Ерін.
-то не треба було мене хапати за руку, я просто хотіла піти до дому, мене ображають оці ваші дурні висловлювання, тим більше те як чинить челсі мені дуже не подобається, я вам вже казала, як ви стали найкращими подругами, то це ваші справи, але тоді я не хочу знаходитись поряд і не треба бігти за мною, і вмовляти.
-перестань кричати, бо я зраз розвернусь і піду в інший бік, ти що не можеш говорити тихіше?-шипіла Ерін.
-ні не можу!це моє право говорити так як я собі хочу!-зірвалась на крик енні.
-ну то йди собі сама-крикнула Ерін і швидко почала рухатись вперед.челсі побігла за нею.
енні повернулась і практично почала бігти додому іншою від них дорогою.по її щокам текли нестримувані сльози.їй було дуже образливо і боляче.вона йшла і голосно схлипувала, не взмозі втамувати сльози.чого завжди все має бути так?чому вона завжди залишається по той бік барикад?її "друзі" завжди згуртовуються разом і виступають проти неї, вона завжди залишається сама.і переживає за їхні сварки сама.кожного разу мелані плаче, бо їй одній не всерівно на їхню дружбу, завжди вона старалась тримати все впорядку помиритись з ними, вибачитись, та не цього разу.мелані виросла, вони закінчили школу, і їй не доведеться бачити їх щодня там, разом.Енні зрозуміла, що вони не єдині люди на світі, що можна подружитись і з кимось іншим, правда шкода такої дружби з першого класу.але вони занадто різні.і вона їм не потрібна так, як вони потрібні їй.Роздумуючи над усім цим, Енні навіть не помітила, як вона перестала плакати, але щоки все ще залишалися мокрими, тому вона повитирала їх рукою, щоб не було видно що вона плакала."Як же ж мені це набридло"-тільки й було в голові у Енні, та більше вона не плакала.Вона стала йти повільніше, і вже ні про що не думала, вона насолоджувалася свіжим повітрям, зоряним небом і спокоєм який панував на безлюдних вулицях.