якудза

Для одиночества нужен простор. А что делать, если его нет? Как быть дальше? Что делаеть, если бы все хорошо, но ничего на клеится. В чем проблема? В ком? Господи, скажи мне как быть

Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.
Запах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні –
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.
Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна –
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.
Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі – вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки –
згадуй і говори.
Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.
Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.
Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки –
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.
Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.

Бернард пишет Эстер: «У меня есть семья и дом.
Я веду, и я сроду не был никем ведом.
По утрам я гуляю с Джесс, по ночам я пью ром со льдом.
Но когда я вижу тебя – я даже дышу с трудом».
Бернард пишет Эстер: «У меня возле дома пруд,
Дети ходят туда купаться, но чаще врут,
Что купаться; я видел все - Сингапур, Бейрут,
От исландских фьордов до сомалийских руд,
Но умру, если у меня тебя отберут».
Бернард пишет: «Доход, финансы и аудит,
Джип с водителем, из колонок поет Эдит,
Скидка тридцать процентов в любимом баре,
Но наливают всегда в кредит,
А ты смотришь – и словно Бог мне в глаза глядит».
Бернард пишет «Мне сорок восемь, как прочим светским плешивым львам,
Я вспоминаю, кто я, по визе, паспорту и правам,
Ядерный могильник, водой затопленный котлован,
Подчиненных, как кегли, считаю по головам –
Но вот если слова – это тоже деньги,
То ты мне не по словам».
«Моя девочка, ты красивая, как банши.
Ты пришла мне сказать: умрешь, но пока дыши,
Только не пиши мне, Эстер, пожалуйста, не пиши.
Никакой души ведь не хватит,
Усталой моей души».

нічна прохолода потиху сповзає у холод
і дихає шкіра і кисень прозорий мов скло
життя проживаєш неначе розімкнуте коло
життя доживаєш допоки зімкнеться воно

допоки є щастя – боїшся що ти його втратиш
а поки біда – то чекаєш що щастя прийде
чекання і страх неможливо у тебе забрати
чекання і страх не минають ніколи й ніде

та якось звикаєш і хвилю за хвилею ловиш
а радість і біль проминають як ночі і дні
ховаєшся в хащах а потім виходиш зі сховищ
пливеш вигрібаєш і знов осідаєш на дні

і води озерні змикаються над головою
і дзеркало вод віддзеркалює внутрішній сад
і ангели саду неспішно бредуть за тобою
а демони саду блокують дорогу назад

і падають зорі і листя в нічну прохолоду
в повітря прозоре вливається тихий туман
того що минуло тобі анітрохи не шкода
а те що надходить не бачить загоєних ран

і мало-помалу зростається зранене коло
всередині кола стирається все що було
а там поза колом – там порожньо тихо і голо
ні страху.. ні часу..
лиш кисень
прозорий
мов скло

помолися за мене своєму богу
помолися за мене кому-небудь –
обриваються прірвою всі дороги
і на пил розпадається власна суть
помолися за мене куди захочеш
хоч в діру у стіні хоч в небесний просвіт
вже несила терпіти стилістику ночі
вже несила дивитись на чорний цей світ
помолися за мене окрайцем думки
чи ударами серця – без сліз і слів
за лаштунками світу є інші лаштунки
а за ними – вітрила нових кораблів
помолися бодай же за тих хто в морі
в морі горя розпуки війни біди
помолись за вертеп цей убогий хворий
і не йди вже від мене
нікуди не йди
із твоїх молитов я складу колискову –
хай спочине цей світ
хай хоч трохи поспить
хай почнеться все знов з обережного слова
і за мить до кінця
хай зупиниться мить

и он говорит, наливая вторую стопку:
" у тебя глаза такие, что можно сдохнуть,
и ты смотришь так, как-будто уже ласкаешь,
только вот почему-то ближе не подпускаешь

ты найдешь - говорит- такого, что не захочешь,
от него убегать ни днем, ни бессонной ночью,
он возьмет тебя в руки, за руку, за собой,
и полюбит тебя серьезною и смешной,
да любой, он полюбит тебя любой!

а пока я смотрю, как пьешь свой лимонный чай,
ты из тех, по которым сама не даешь скучать.
я копаюсь в душе твоей, там я не вижу дна.
ты умна. оттого никому ты и не нужна.. "

долго курит и нервно треплет ее плечо.
если будет мечтать, то не скажет уже о чем..

здесь не нужно гадать или каяться на крови.
эти девочки слишком сложные для любви

а и все тебе пьется-воется, но не плачется, хоть убей. твои мальчики – божье воинство, а ты выскочка и плебей; там за каждым такая очередь, что стоять тебе до седин, покучнее, сукины дочери, вас полгорода, я один; каждый светлый, красивый, ласковый, каждый носит внутри ледник – неудачники вроде нас с тобой любят пыточки вроде них.

бог умеет лелеять, пестовать, но с тобой свирепеет весь: на тебе ведь живого места нет, ну откуда такая спесь? стисни зубы и будь же паинькой, покивай ему, подыграй, ты же съедена тьмой и паникой, сдайся, сдайся, и будет рай. сядь на площади в центре города, что ж ты ходишь-то напролом, ты же выпотрошена, вспорота, только нитки и поролон; ну потешь его, ну пожалуйста, кверху брюхом к нему всплыви, все равно не дождешься жалости, облегчения и любви.

ты же слабая, сводит икры ведь, в сердце острое сверлецо; сколько можно терять, проигрывать и пытаться держать лицо.

как в тюрьме: отпускают влёгкую, если видят, что ты мертва. но глаза у тебя с издевкою, и поэтому черта с два. в целом, ты уже точно смертница, с решетом-то таким в груди.

но внутри еще что-то сердится. значит, все еще впереди.

забери меня
в Петербург,
пусть даже совсем одну:
я ничуть не боюсь приступов одиночества;

и, пожалуй, дожди, что стекают у неба с ладоней
прямо в Неву
будут мне по душе.

знаешь, самая страшная вещь -
это делать не то, что хочется.
веришь? самая страшная мука -
быть не тем, кто ты есть.

Стільки дощу не вмістить жодна весна.
Добре було б пам’ятати всі імена.
Добре було б вчасно піти й не шкодувати, йдучи.
Добре було б уміти.
Я не вмію.
Навчи.

Але поки що ночі розмоклі, як сірники.
І обпікає дотик до твоєї руки.
Обпікає вуличне листя й нічні вогні.
Поясни, як ти дихаєш на такій глибині.

Добре було б тішитись, що все є таким, яким є.
Добре було б відчувати життя, розуміючи, що воно твоє.
Відчувати його, прокидаючись зранку і засинаючи уночі.
Добре було б не думати про тебе.
Я не вмію.
Навчи.

Але це повітря в травні – різке, як скло.
Я знаю – тобі заважає те, що з тобою було.
Я знаю, як ти боїшся серця свого.
Я знаю – насправді ти хочеш саме цього.

Стільки дощу – а його несе і несе.
Я знаю все, що потрібно тому, хто знає все.
Дерева над головою. Темрява на плечі.
Я знаю все.
Я готовий вчитися далі.
Навчи.

терапії не буде
сповіді також
сам даси собі раду
сам відпустиш гріхи сам придушиш у грудях невтішного птаха
і потонеш у течіях лети-ріки…
бо ж ніхто не питав чи воно тобі треба -
народили назвали сказали: живи
і на жодну з молитв не озвалося небо
й розчинились в мовчанні твої молитви
безпорадний мов куля летиш в порожнечу
хто стріляв і куди неважливо тепер
ти - втікач (якщо куля спроможна на втечу)
ти - кінець (якщо хтось упіймає тебе)
ти - ніхто в декорації тлінного тіла
ти ніщо інстальоване в навколоверть
є повинність життя і природно б хотілось
мати право на волю
і право на смерть.

І хотілося б дякувати за можливість не відповідати,
не пояснювати, не повторювати, не торкатись,
за можливість не слухати нарікань і не давати поради,
дякувати за монотонність, дякувати за строкатість.

Дякувати за ту мить між видихом і вдихом,
коли серце по-справжньому зупинялось,
дякувати за голос, який умів робитися тихим,
дякувати за байдужість, дякувати за цікавість.

Дякувати за те, що раптом не ставало відваги,
за те, що навіть не спадало на думку все забути,
за те, на що ніколи не вистачало уваги,
і за те, на що не було шкода вогню та отрути.

Дякувати за надрізи сміху – ламкого, нічного,
дякувати за мовчання рослинну тяглість,
за готовність іти до кінця, аби не оминути нічого,
за готовність віддати все, аби нічого не сталось.

замарали февраль дожди,
блики в синем тумане - блюдцами.

ничего никогда не жди -
и оно
непременно
сбудется.

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

нет, нигде мне так не бывает сладко,
так спокойно, так горячо —
я большой измученный кит-касатка,
лбом упавший ему в плечо.

Карл украл у Клары кораллы.
Клара украла у Карла кларнет.
Знал ли в момент преступления
Карл,
Что,
По прошествии нескольких лет,
Клара,
Одетая в летнее платье,
Будет
Делать ему
Минет?
Который, кстати, не понравится Карлу -
Слишком уж юн и неопытен рот.
Ублюдок бесчувственный, он прошептал ей:
" Кто-то узнает -
Моя муттер
Убьёт".
Клара застенчиво юбку поправит,
Спрячет за ушко локон волос.
" Карл, послушай,
Всё это - тайна.
И вместе с нами она умрёт".
Карл кивает, Карл доволен.
В нём расцевает моральный урод.
Юная Клара, встречаясь с ним взглядом,
Тает,
Как мартовский тонкий лёд.

Много проходит с тех пор эпизодов,
Клара уже не считает года.
Она заправляет постель и зевает -
Трудный был день, отдохнуть уж пора.
Вдруг!
Неожиданно!
Скрип половицы!
" Карл!" -
Подумает страстно она.
Но нет.
Это просто знакомый пьянИца.
" Клара, подай -
Мне на пинту вина".
Клара вздыхает и дверь закрывает.
Кларе уже без четверти век.
Но до сих пор она томно желает,
Чтоб Карл пришёл, и спас от всех бед.
Клара вздыхает и топает в спальню.
Старчески кости ломит ко сну.
Видя на тумбочке старое фото,
Клара несмело подходит к нему.
Там, в чёрно-белом,
Они
И их "муттер".
В салки играют в зелёном гаю.

Кларе вдруг в голову что-то ударит,
Жизнь пред глазами вся пролетит!
Карл украл у Клары кораллы,
Клара украла у Карла кларнет…
Карл украл, что украл давно Карл?
Карл? Кораллы? Старый кларнет?..
Сердце украл у бедняжки он.
Карл!

Она же с любовью к тебе, сквозь года!
А ты, поигравшись,
Забыл о ней…

Карл!
Да, чёрт побери,
Она любит тебя!

Клара сидит на пустеющей площади.
Бабочки давят внизу живота.
Карл ушёл! Урод! Бросил её он!
Невесту
Под руку
Уводя.
" То лишь по дружбе? "
" Да, лишь по дружбе".
Клара стоит. Она дружба его.
Рядом - отродье. В фате и брильянтах,
Светится лыбой невеста его.
Смотрит в глаза, с ухмылкою лёгкой.
Карл… Теперь он на вечность её.
Клара…
О, бедная, милая Клара!
Ей никогда не достигнуть того.

Он - музыкант. До сих пор на кларнете.
Первый в оркестре, звезда и герой.
Вырвался к свету, упорхнул ещё птенцем,
Клара на дно не стянула его.

Она
До сих пор
Собирает
Кораллы.
Песни поёт в трескотне костра.
О, никогда ей не быть больше с Карлом!
Площадь у моря свидетель конца.

Вся по тоске и с мертвеющим сердцем,
Клара кидает окурок в окно.
Боже, зачем ты дал мне то детство,
Лучше бы мне не знать никого
Из окружения мелкого Карла,
И никогда не услышать кларнет,
Не восхититься малым виртуозом,
Не уловить детский взгляд в ответ.
И не влюбиться,
Не ходить рядом,
Вдыхая терпкий его аромат.
Господи, Карл!
Злочастная Клара!
Верит как дурочка дальше она.

Клара ложится в постель. Засыпает.
Месяц уныло светит в окно.
Стук. Снова стук в её бедные двери.
Клара закроет устало глаза…

Нет. То не Карл.
То смерть просочилась.
Спрятав кораллы
В свои рукава.