Vicky69

« Catch Me, I'm Falling »

—Мы скоро расстанемся, -как-то внезапно говорю я, -Ты слишком плохой для меня.

—Не получится, прости, -ухмыленно отвечает он, -Ты слишком моя.

современные дети совсем забыли, что они дети, в свои пятнадцать только о любви и думают. а ведь главное в жизни - еда.

Життя… Воно дивовижне, непередбачуване, гірке і солодке, одноманітне і барвисте, часом сумне чи радісне, але дивовижне й цікаве. А найголовніше — воно дається один раз. А от для чого ми приходимо в цей світ так і не знаємо. Знали б, напевно, виконували свій обов’язок ретельніше і чітко йшли до мети, а так… Живемо, мало що робимо, часто пливемо за течією і думаємо, що ми вічні. Та, на жаль, нема в цьому світі нічого вічного, все мінливе і швидкоплинне. Та життя — це справді велике диво! І саме нам випало щастя жити на дивовижній Землі. Тому треба цінувати кожну його хвилину, радіти сонцю і ранковій росі, вічним зорям у нічному небі, кожній квіточці, що прийшла у цей світ так само, як і ми.

не буває чверті світу, не буває половини. твоя улюблена футболка, твій скейт-борд, твоя музика, твої очі, твій друг - це все окремі світи, величезні, наділені душею. кожна часточка матерії - це найважливіша і найцінніша складова нескінченності, без кожної окремої молекули не існувало б цілісності, не було б гармонії, злагодженості і балансу. а людина. це навіть не один світ, це мільйон зірок і планет, це свідомість і думка, це переконання і талант, це знання і вміння, це досвід - єдине що не купується, не забувається, єдине, що має істинну цінність.

Ненавижу свій депресивний стан і напевно вже і вас дістала ним..Думаю, у вас склалась думка про мене, що я нервозна психопатка, у якої постійно поганий настрій, яка постійно ниє. Чомусь коли спілкуюсь з іншими я не така. В мене автоматично включається маска: позитивна і весела "людина". А тут напевно відбиваюсь по повній.

Хочеться нарешті знайти людину, або місце, де я можу бути собою…без масок.

Найбільше відчуваєш самотність тоді, коли погано…Коли погано, а біля тебе немає людини, яка б підтримала або просто побула біля тебе. Інколи неважливі слова…Неважливий їх зміст…Важливо їх почути…Почути банальне "Все буде добре". Тоді розумієш, що ти не сам, що хтось піклується про тебе, і твоя проблема стає спільною..А отже - стає легше.

Важливість дружби полягає не в тому, щоб щодня зізвонюватись, а щоб відчувати біль іншого і вміти співпереживати.

Завжди в нашому житті бувають моменти, коли потрібно виговоритись, коли потрібно пожалітись…Коли потрібно побачити в очах друга співпереживання. Тоді навіть мовчання стає підтримкою.

Можливо, це надто сентиментально…але я така по натурі, що не можу дивитись, як страждають інші. Я хочу підтримати і добитись посмішки від людини, яка ще кілька хвилин назад плакала. Біль мене розчаровує…Тоді розумію, які люди є самотніми в душі….А це так сумно….

Дивна штука життя… В який вже раз повторюю собі цю фразу пишучи наступний пост…

Завжди над цим задумувалася, але так і не змогла знайти відповіді на питання - чому ми віддаляємось коли життєві дороги розбігаються у різні сторони? Чому ми ускладнюємо собі життя?….воно і так складне

Ти ж лишаєшся собою і він(вона) вроді не змінюється, у вас стільки ж спільного, стільки ж хорошого чи поганого… Але чомуь в одну мить люди стають настільки чужими… Чому щось хороше інколи так швидко зникає і розбивається з втратою і болем.

Незнаю… Судячи по собі я напевно б відповіла, що це внутрішні страхи, спогади і біль… Це те що кричить не пиши, не роби, не говори, не думай, бо буде знову боляче, бо почуватимешся ніяково, бо знову голова буде забита думками, яким немає вже у серці місця… Напевно це все-таки внутрішній страх, що ми зробили щось не так, чи ще можемо щось зробити що ще більше зашкодить, засмутить, розібє те що і так уже розбито…

Знаєте сама ж така!!!!! І вродіби людина не пропала. Але не пишу, не думаю, стараюсь не зустрічати… Бо боюсь… Страх щось сказати чи зробити не те…Як же це було просто колись, одне листування, переїхав у інше місто і просто загубився) … А тепер цей інтернет усюди і всі все про тебе знають!… І ця мовчанка, яка інколи нависає просто виїдає тебе з середини… Раніше хоч міг через пару Років зявитись і сказати що адрес загубився, чи поштар Не доніс листа, чи ще щось але вигадати)). А тепер… Двоє людей по обидвох боках мережевого дроту, які розівчились спілкуватись… У яких є стільки всього чим можна поділитись, які не змінились, вони ті ж самі які зустрілись, познайомились, подружилися, полюбили… І водночас такі тепер чужі… Кожен зі своїми страхами і переживаннями, які не дають заговорити…

Дивна штука людина) … Згадує лише погані моменти у свому житті, даючи поживу для страхів і переживань, забувши що було не усе так погано…

Ви знаєте можна не говорити і роками, просто інколи так хочеться розуміти, що та людина на тому кінці дроту знає що ти тут, ти нікуди не зник, що якщо буде дуже боляче чи просто захочеться поговорити то ти завжди тут, завжди радий висухати, зрозуміти, підтримати чи допомогти…

Людей на світі багато. І у кожного - своя, неповторна зовнішність. Блакитноокі блондинкі, кароокі шатенки, вогненно-руді із зеленими очима. Усе це змішані типи націй. Природа не любить повторюватися, і майже ніколи цього не робить. Правильно одне: кожна людина, якою б не була, по-своєму красива. А поняття ідеалу - умовне. Просто коли ти любиш людину, вона зі своєю зовнішністю і душею стає для тебе ідеалом. І всі її недоліки ти швидко будеш перетворювати в великі плюси!. Пам'ятаю фразу одного мого друга: "Зовнішність і одяг в людині не важливі. Кому цікаво, у що я зараз одягнений? Тільки мені і моїм близьким людям. Головне - душа і внутрішня сила… "
І хочу сказати останнє слово. Зовнішня краса - це лише фантик, тонка обгортка, створена тільки для того, щоб залучати інших на перший час. А далі справа стоїть вже за красою внутрішньою. За цілісністю та багатством душі, умінням бути одним, любити і прощати, бути з близькими і в горі і в радості і не покинути. Тільки така людина може стати рідною…

роби зі своїм життям все, що завгодно. напиши книгу, зроби тату, пофарбуй волосся в божевільний колір, признайся в коханні вже нарешті. адже колись від тебе залишиться лише тире між двома датами, і ніхто не знає, коли ж настане це коли-небудь. <

Шикарно написано одним парнем: Они спят в наших майках, и выглядят в них очень смешно. Они собираются два часа, а потом говорят: "Вот видишь, я сегодня быстро". Они не умеют драться, но всегда чувствуют себя в безопасности рядом с нами. Они любят, когда мы гладим их волосы. Они с довольным видом таскают нас по магазинам, прекрасно зная, что это мучение. Они любят, когда их носят на руках, хотя всегда говорят: "Поставь меня, я тяжёлая". Они кричат, и их раздражает, если мы молчим в этот момент. Скандалистки мелкие=) Они любят, когда мы покупаем им бельё. Они помнят, когда будет 147 дней вашей встречи. Они всегда хотят, чтобы мы вернулись через 5 минут после ссоры, и никогда в этом не признаются. Они постоянно копаются в наших телефонах и ревностно спрашивают: "А кто такая?" Они всегда ждут наших SMS на ночь. Они очень любят, когда мы убираем в квартире, моем посуду и готовим ужин. Они всегда ждут помощи от нас. Они ходят в клубы с подружками, чтобы мы нервничали и звонили каждые пол часа. Они любят кофе в постель и душ вдвоём. Они считают смертным грехом, если мы заикаемся о их весе. Они ВСЁ рассказывают о нас подружкам. Они хватаются за нас и закрывают глаза, когда смотрят фильмы ужасов. Они включают громко музыку, бегают по квартире в трусиках и майке, трясут волосами, прыгают и поют в расчёску, когда никто не видит. Они иногда не берут телефон, а потом говорят, что спали или не слышали. Они знают, что мы без них не сможем. Они это они. Спасибо им.

сьогодні якось особливо сумно і холодно.
так хочеться, щоб хтось вгадав моє бажання - обійняв.
хочеться, щоб не я першою казала люблю, а відповідала на це ствердження.
гірко зізнатись собі, що самотня.
у світі повному людей - самотня. оточена близькими людьми - самотня.
це неможливо? цілком, як бачимо…
чому не можна зникнути?
так, щоб безслідно і безболісно…
щоб раптом спогади про мене стерлись з пам'яті усіх людей
не хочу більше нікому причинять біль. і сама страждати не хочу.
моя відмінність від інших…раніше я думала це дар, бути особливою.
тепер цей дар губить мене. він заповнить мене цілком і не буде снаги боротись.
не буде, бо немає за що боротись…

суцільна фальш навколо!
як це вже дісталоооо!!!
ааааа факін шіт!
дурний біологічний годинник!
дурна гордість, включається саме тоді, коли її так Не треба…
АААААААААААААААААААААА!
заберіть мене на іншу планету!!!в космос хочу!хочу в космос до НЛО вони там десь літають!!!
або в паралельний світ!заберіть туди!
купіть мені валідол!або валеріану!
і Кокос!
ХОЧУ кокос!!!

Ілюзорні картинки в голові все частіше розбиваються об гострий край реальності. Не такої, яку хочемо бачити ми, а такої, яка вона є насправді. Якщо сприймати все поверхнево, то можливо і вдастся позбутися нав'язливих думок. Але головна проблема в тому, що я живу глибинно. Пропускаю кожну емоцію крізь себе…вона просочується крізь шкіру, піднімається вверх по венах, лоскоче нерви, закрадається в голову, а потім вниз і до серця… І образи, що формуються в моїй голові ідеалізовані, я не знаходжу їх аналогів серед натовпу. І бездарність моєї душі змушує усвідомити, що моя присутність даремна. Максималізм?егоїзм? ні напевно зневіра!(буде якраз по мені) Не бачити відтінки чорно-білого життя - це вже мабуть психічна хвороба. Виходить, я хвора? чи відтінків немає?………Коли почуття власної гордості та самоповаги рвало душу на кускі…….після того стало якось моторошно і страшно. Із пам`яті вимивались слова… Такі як дружба, відданість, чуйність, відвертість, довіра. Цей сон, тривалістю в одну хвилину, руйнував все на своєму шляху. Повітря ставало важким і холодним. Докладала масу зусиль, щоб вдихнути і не задихнутись. Життя висіло на солом`яній волосинці…..і здавалось ось-ось обірветься. Та раптом на щоку незграбно падав сонячний зайчик. Підкрадався до вуха…..І кричав аж до сліз, до болю, до немочі: "Живи!!! Живи!! жи…". І я прокинулась, розуміючи, що для щастя потрібно так не багато…..Зміна гіркої реальності на ВІЧНУ-ЧУДОВУ ІЛЮЗІЮ у якій солодко жити.Ні напевно це не для мене! А щодо щася? Я думаю, термін щастя для кожного є різним. Комусь для цього досить наїстися, комусь - зірвати банк, комусь - купити гарну річ, комусь - дістати бажану книгу, комусь - вилікувати страшну хворобу. Все залежить від якості моральних цінностей кожного з нас. Я можу подивитися у вікно, побаЧити сонце, почути птахів, що щебечуть, - і хвилі щастя накочують на мене. Жити й почувати потрібно щодня, щоб наприкінці життя не сказати: "У мене було сіре й нудне життя! Мені нема чого згадати й розповісти". Щастя це дивні миті, якими потрібно вміти насолоджуватися. Іноді щастя буває непомітним, воно тихо дрімає в тобі й неголосно співає.Але з таких крихітних осколочков і складається мозайка нашого життя.