Ненавижу свій депресивний стан і напевно вже і вас дістала ним..Думаю, у вас склалась думка про мене, що я нервозна психопатка, у якої постійно поганий настрій, яка постійно ниє. Чомусь коли спілкуюсь з іншими я не така. В мене автоматично включається маска: позитивна і весела "людина". А тут напевно відбиваюсь по повній.

Хочеться нарешті знайти людину, або місце, де я можу бути собою…без масок.

Найбільше відчуваєш самотність тоді, коли погано…Коли погано, а біля тебе немає людини, яка б підтримала або просто побула біля тебе. Інколи неважливі слова…Неважливий їх зміст…Важливо їх почути…Почути банальне "Все буде добре". Тоді розумієш, що ти не сам, що хтось піклується про тебе, і твоя проблема стає спільною..А отже - стає легше.

Важливість дружби полягає не в тому, щоб щодня зізвонюватись, а щоб відчувати біль іншого і вміти співпереживати.

Завжди в нашому житті бувають моменти, коли потрібно виговоритись, коли потрібно пожалітись…Коли потрібно побачити в очах друга співпереживання. Тоді навіть мовчання стає підтримкою.

Можливо, це надто сентиментально…але я така по натурі, що не можу дивитись, як страждають інші. Я хочу підтримати і добитись посмішки від людини, яка ще кілька хвилин назад плакала. Біль мене розчаровує…Тоді розумію, які люди є самотніми в душі….А це так сумно….