Soul.

Манірній сутності істот під назвою "люди", інколи можна позаздрити.

Коли від пеккльних поглядів хочеться рвати на собі шкіру, але виривати з м'ясом лише від награних усмішок. Люди- це щось на подобі вовків, один одного ладні вбити при першій же нагоді, але і там існує щось схоже на "любов".

Що таке люди? 60 кг м'яса(в моєму випадку костей), 3 літри крові і пару вдало завчених слів, які завше будуть супроводжуватись все тією ж нищівною усмішкою з легким присмаком крові. Інколи здається, що своєю гіркою манірністю вони приховують цілий всесвіт боягузцтва, а може так і народжується страх?

Страх жити без маски, жити без дешевого гриму з тютюновим запахом.

І щоразу вдихаючи цей їдкий сморід ми стаємо пасивними курцями…хоча не куримо зовсім.

Я хочу писати.

Ні, я хочу з'їдати слова, рвати з жадністю кішки, щоб у моєму серці плавились і грілись холодні "прощавай", щоб танули гарячі "люблю".

Я буду запивати ніжні обійми гірким чаєм, щоб не звикати. Зламані надії складатиму в скриньку між ребер, і завжди доторкатимусь до серця в надії зігрітись.В надії не заморозити вічність у своїх долонях.

Я так хочу дихати в такт з подихами вітру, але поки що я можу лише стиснути кулаки і в шаленому ритмі кричати.

Кричати до крові.

Кричати тихо.

Кричати мовчки…

Ці порожні вулиці схожі на мою пусту душу.

В них немає людей - В ній немає життя.

В них немає тепла - В ній немає світла.

Щоразу я шукаю якісь двері, двері на волю, в нове життя, а натомість знаходжу лише бетонні стіни. Хочу скупатись в Тихому океані, але бачу лише брудну калюжу.Ззовні налита гучним запашним сміхом, всередині абсолютно не смачний, гіркий коньяк.Знищуюючи кожну клітину свого розуму в пошуках підказки, я зрозуміла: виходу не існує. Я в'язень, в'язень чорної душі.

На жаль, або ж на щастя.

Є люди-відрізки.

Кожен відрізає від мене свій шмат, той, який я дозволяю забрати.

Хтось знає як мене звуть. Комусь відведена роль спостерігача кінофільму. Хтось нахабно риється в почуттях. Дехто хоче відібрати натхнення. Але не знайшлось людини, котра забрала б мене всю. Не знайшлось того, кому я б сказала: " А знаєш…". Є лише ті, котрим я дозволяю говорити. Говорити собою.

Дивно. Я не можу уявити людину, якій віддам свій ключ. Я вже й забула, де його заховала.

Носити в собі квіти і не дарувати. Створювати всередині зорі і не ділитись ними. Запалювати свічки і не віддавати комусь тепла.

Спочатку думала, що це воля. Щойно зрозуміла, що - тюрма. Моя власно розмальована камера смертника. Напевно у моєму житті ніколи не настане амністія.

У моє життя ніколи не ввійде людина - історія.

У мене є лише відрізки, які я повинна склеїти в історію.

Я хочу зберегти в пам'яті аромат сьогоднішнього нічного повітря. Напевно таке пахне свобода або що.

Жодна індійська приправа не зрівняється з тим диво запахом. Він не пече, але обпікає. Він не дурманить, але манить. Нічне повітря має свою особливу силу. Воно зближує людину з зорями. Ми стаємо на 1 мілікіломентр ближчими до нашоі надреальної мрії.

Що може бути прекрасніше за розмови з нічною тишею?

Коли ніч розділяє з нами неприхований біль.Коли стражданням можна віддати небу. Коли Чумацький Шлях здається казковою містикою.

Ніч, вона відбирє серця, а взамін залишає мені лише глибоку порожнечу гучних ранків.

Буває, що почуття беруть гору. Важко дивитись на своє нікчемне відображення. Хочеться піти, але розуміння того, що йти то нікуди завжди міцно прив'яже до землі. Жодна пожежа, хуртовина, повінь, не зможе допомогти втекти.

Від себе не тікають, з собою боряться.

І якою б нестримною не була думка: " Бігти, тікати, летіти.", - щось завжди з єхидною усмішкою прошепоче: " Ти безпорадна. Тебе ніхто не чекає".Залишається лише перегорнути сторінку і написати нову історію. Чисту та незаплямовану, але, як завжди існує "але", і подекуди воно куди гірше вічного "або".

Напевно пора почати нове життя або що…

Колись, давно то було, Вона здається кохала. Дивилась йому у вічі і бачила галактику на міжпланетних просторах. Вдихала його аромат і переставала на хвилину жити.

Доторкаючись до нього Вона ламалась, мов дешева порцелянова лялька.

Щирості шукала. Не знайшла. Вона відчула холод, коли взяла його за руку.

Він опустив стомлені очі:

— Холодно, - зірвалось з її вуст.

Ця крапка настала неочікувано. Вона пішла. Пішла не оглядаючись назад.

Бо назад - це минуле, а минуле - це тягар.

А Вона не звикла носити за спиною тягарі. Відтоді біль часто заходив у гості. Деколи їй здавалось, що він живе з нею.

Біль сідав біля неї і тицяв пальцем в серце. Так було жахливо… Ніби над нею поглумились, хоча так і було.

Це все здавалось ілюзією, сном від якого хочеться ховатись в лісових хащах, та то була людська, аж надто прозаїчна реальність.

Вона по-трохи вбивала Фіалкову, і від її фіалок залишались лише стебла. Зсохлі немічні стебла.

У всіх бувають моменти тотального божевілля.
Здається, що літо - вже не літо, а життя - вже не життя.
Людський розум часто підвласний новим штормам і ураганам, і тут ніякі антибіотики не врятують. Я живу в постійному страху прокинутись знову. Так, саме так.
Моїм, нібито, сталевим ілюзіям найняли кіллера. Руйнуюсь з швидкістю гірської річки, від того й слабкодуха.

Ніби вишу в повітрі.
Під ногами є земля, але ж немає за, що триматись. Стою і чекаю, що вітер забере мене з собою. А він чомусь не поспішає, чорт забирай, лише тихо насвистує дивну мелодію, натякаючи, що навіть тут я не потрібна.
Моя душевна кволість досягла межі, а що може бути гіршим за параліч душі? Я краду чужі клітини, лиш би вижити, душевна клептоманка, їй-Богу.

Життя підставило підніжку, а я, немов немічна, не маю сил, щоб піднятись.

І, здається, життя перейшло межу болю…

Щодня, заплющуючи очі, накриваючи подушкою з вій очне яблуко, всі ми думаємо про відносне "завтра". Про те "завтра", яке ніколи не настане. Прокидаючись зранку наше "завтра" стає буденним "сьогодні". І в цьому немає нашої провини, це лиш підлість часу.
Ви пам'ятаєте перші дні свого життя? А кожен шматок дитинства? Чи може, свої перші спроби сказати "мама"?
Ви гадаєте, що через десять років безтурботно витягнете з пам'яті сьогоднішній літній день, та як би не так.
Нібито рік чи два - не надто велика величина, а якщо подумати, що через рік ми вже не згадаємо якого кольору на нас був джемпер, ми не згадаємо, з якими печивом пили чай, і ба більше, напевно тих людей, що розділили сьогоднє тепло більше не буде поруч.

Життя безсумнівно коротке, але воно коротке "потім", зараз ж здається вічним, тому ми й сидимо перед порожньою кіноплівкою замість того, щоб її заповнити.



Створи свій фільм, а не дивись чужі.

Всім цікаво, що криється за словом "магія". Мені ж чомусь здається, відповідь занадто очевидна: магія в руках митців.
Руки митця, будь-то поет, філософ, художнок - це те, що творить диво.
Всього декілька пальців здатні зламати чийсь світ, пробудити від вічного сну, та й надавати добрих ляпасів, врешті-решт.
…всього декілька пальців митця.
Коли ручка торкається до гладкої поверхні аркуша - починається земна магія. Людська свідомість кружляє в танго думок, забираючи все напотаємніше, щоб нічого не вдалось приховати.
Перший штрих, перші примітки, перші слова, і ось, вуаля, одне нескладне речення ціною в життя.
То значить дива існують? Вони творяться під нашими недолугими носами, в прямому сенсі цього слова.
Коли маестро слова виливає душу, заповнючи білу порожнечу паперу, коли уривки пам'ятних картин, що намалювала уява, склеюють ціле полотно вишуканості - то є диво.
Митець, поет, писар - у всіх цих словах вже криється магія. Бо ж не можна назвати мистецтво простим словом "письмо". Це образа для душ тих, котрі поклали життя на аркан мистецтва.
Ці люди віддають очам читачів свою нерозгадану біль, та ба більше - своє життя. Хіба це не гідно називатись магією?
Хоч хтось з вас готовий впасти на коліна перед людьми?
Зостатись голими та бідним хоч на мить, не те, що на все життя?

Вони віддають вам до рук останнє…

І лише тотальна бідність митця є його істинним багатством.