Колись, давно то було, Вона здається кохала. Дивилась йому у вічі і бачила галактику на міжпланетних просторах. Вдихала його аромат і переставала на хвилину жити.
Доторкаючись до нього Вона ламалась, мов дешева порцелянова лялька.
Щирості шукала. Не знайшла. Вона відчула холод, коли взяла його за руку.
Він опустив стомлені очі:
— Холодно, - зірвалось з її вуст.
Ця крапка настала неочікувано. Вона пішла. Пішла не оглядаючись назад.
Бо назад - це минуле, а минуле - це тягар.
А Вона не звикла носити за спиною тягарі. Відтоді біль часто заходив у гості. Деколи їй здавалось, що він живе з нею.
Біль сідав біля неї і тицяв пальцем в серце. Так було жахливо… Ніби над нею поглумились, хоча так і було.
Це все здавалось ілюзією, сном від якого хочеться ховатись в лісових хащах, та то була людська, аж надто прозаїчна реальність.
Вона по-трохи вбивала Фіалкову, і від її фіалок залишались лише стебла. Зсохлі немічні стебла.