У всіх бувають моменти тотального божевілля.
Здається, що літо - вже не літо, а життя - вже не життя.
Людський розум часто підвласний новим штормам і ураганам, і тут ніякі антибіотики не врятують. Я живу в постійному страху прокинутись знову. Так, саме так.
Моїм, нібито, сталевим ілюзіям найняли кіллера. Руйнуюсь з швидкістю гірської річки, від того й слабкодуха.
Ніби вишу в повітрі.
Під ногами є земля, але ж немає за, що триматись. Стою і чекаю, що вітер забере мене з собою. А він чомусь не поспішає, чорт забирай, лише тихо насвистує дивну мелодію, натякаючи, що навіть тут я не потрібна.
Моя душевна кволість досягла межі, а що може бути гіршим за параліч душі? Я краду чужі клітини, лиш би вижити, душевна клептоманка, їй-Богу.
Життя підставило підніжку, а я, немов немічна, не маю сил, щоб піднятись.
І, здається, життя перейшло межу болю…