Я жінка, я й поетка!

Ніщо так не болить, як розтривожена спогадами душа…

Мені шкода дурних отих дівок,

Що плачуть вдень, і скиглять уночі.

Болючий досвід свОїх помилок

Утям.

Він дечому навчить…

Доросла дівчинка навчилася боротися з цим болем.

Я ненавиджу тебе. Ненавиджу твої очі, ненавиджу не стерті з памяті твої дотики, смак твоїх губ. Мені шалено хочеться на тебе кричати, гнати тебе геть… Я ненавиджу тебе за те, що ти живеш у моїх снах, бісів квартирант! Я тебе ненавиджу всіма нутрощами!

P.S. Але… пообіцяй мені, що в нас із тобою буде велетенський пес.

«Остання», - полегшено видихнула я, розпаковуючи валiзу.

Уже втретє за два роки я вимушена переїжджати, змінювати номер мобільного, колір волосся…

Це така гра. Я граюся в хованки, сподіваючись, що більше ніколи тебе не зустріну, а навіть якщо й зустріну, то ти мене не впізнаєш.

Я чомусь впевнена, що мені не так болітиме, якщо ти ніколи не зателефонуєш за номером, якого не знаєш, не зайдеш до квартири, не знаючи адреси…

Та куди там.. Болить, пекельно болить.

Одного разу ми випадково стрілися на вокзалі, й ти сказав: «Дурненька, куди б ти не їхала, тобі не стане легше з однієї простої причини – ти завжди береш з собою себе!».

Ці весни давно остогидли!

І поряд сьогодні зі мною

Лишилась незаймана гідність -

Інші пішли за весною.

Якого кольору кохання?

"Червоного", - без вагань скажеш ти. Я сумно посміхнуся й підійду до вікна.

Знаєш, так відповідає більшість, сіра більшість. Саме тому мені стало сумно, коли я почула це від тебе. Любов кольору крові, кольору серця, кольору пристрасті… Невже ти відчуваєш до мене лише шалену пристрасть, яка лютує в крові?

Я запитаю, чому саме червоного, не сподіваючись почути нічого, окрім своїх здогадок.

"Сьогодні - червоного. Якого кольору вона буде завтра, вирішувати тобі! Ти моя любов!" - ти підійшов ближче й ніжно поклав руки мені на талію.

"Тобі дуже личить ця червона сукня…" - шепотів ти.

Мені стало дуже сумно.

Обмеженість не в тому, що ти сказав. Обмеженість у тому, як я це зрозуміла.

Я маю погану звичку. Ні, не подумайте, я не палю, не вживаю алкоголю…

Я просто люблю закрадатися в чужі сни. Надзвичайно приємно розуміти, що хтось прокидається вранці з думкою саме про тебе, чи то чути "А ти мені наснилася цієї ночі!".

Мій маленький секрет. Тепер легко пояснити мою цілодобову втому - ночами я беру пензля й фарбую чужі сни. Не варто сердитися, просто лишилася лише чорна фарба.

П.С. Сьогодні можете спати спокійно, я маю трохи відпочити…

У під’їзді перегоріла лампочка – й повертатися додому було трохи лячно.

Метелики в животі, наполохані панікери, почали ворушитися. Стало нестерпно боляче, а ще здалося, що мене от-от знудить.

" Надто багато метеликів", - подумала я.

***

Почуття?

Від почуттів метелики поступово помирають,

А закохані ними труяться.

Закохатися?!

Моя ніжність помирає на лікарняному ліжку.

Я читаю їй улюблену книжку, сподіваючись, що Маркес її врятує.

А вона посміхається й каже, що в лікарнях не помирають:

— Наївно гадати, що життя залишає нас в оцих білих кімнатах.

Не помираємо ми й тоді, коли чуємо отруйні "не кохаю", "не потрібний (-а) ", "вас звільнено", "я йду".

Ніколи не помирають від віку. Я взагалі не знаю, хто вигадав цю нісенітницю! Наша сусідка більш жива, аніж будь-яка 30-річна жінка, а їй уже 73.

Помирають непомітно й тихо, так, аби ніхто не побачив…

А потім спокійнісінько існують далі. Живий труп - це не оксиморон, це саме та словосполука, що якнайвлучніше описує сьогочасне суспільство. Вони мертві зсередини, дарма, що зовнішність неперевершена.

Я пригадую той момент, коли життя мене залишило. Я побачила приреченість в очах вуличної кішки. От тоді то я й померла…

Життя втрачає барви, ти починаєш бачити навколишній світ у жалюгідних кольорах райдуги, не помічаючи відтінків. А ще.. Ти не можеш пригадати своїх снів, поезія на літературних вечорах вже не чіпляє, почуття стають одноманітними, аромати квітів не відрізняються ані на ноту…

Ти можеш існувати так хоч цілу вічність, та чи витримаєш?

От коли не витримують, тоді й приходять до лікарень. До лікарень приходять уже мертвими.. Смерть не має нічого спільного з тиском, рівнем цукру чи холестерину. Смерть - це душевна сліпота.

Моя ніжність видавалася надто дорослою й мудрою як для 17-річної.

Вона втомилася й доживає віку на лікарняному ліжку.

Я закриваю Маркеса, бо його необхідно відчувати, а не просто слухати, обертаюся й розумію, що її більше немає.

Мені лячно ходити вулицями. Як розпізнати живих серед натовпу мертвих?! І як зрозуміти, чи жива я?

Я ніколи не була націоналісткою. Мені все одно, хто зараз при владі, хто кого дере за чуба, але в ті моменти, коли я випадково краєм вуха чую політичні новини, стає по-справжньому смішно лячно.

Урядовці, які правлять країною, не вміють говорити державною мовою..

Люди, що годинами мітингують на майданах, не знають елементарних речей з історії нашого народу..

Скільки ж вам, панове, платять? Де ж ваша свідомість?

Усі кричать: «Єднаймось за ідею!»,

Та де ж ваша ідея, вже нема?

Обличчя промовляють: «Що це? Де я?

Приперся аж сюди, чи не дарма?».

Усі кричать: «Вкраїні вождь потрібний!»,

Та хто готовий враз за ним піти?

Звучало б це хоча б правдоподібно,

А то: «Підкоримо, вкраїнці, ми світи!»

І радіо, й ТV, й ІнЕт зловісний –

Усі дорогу мостять боротьбі.

Боротися – хороша думка, звісно,

Та знає хто, чий трИзуб на гербі?

І так завжди - звичайнісіньке прибирання перетворилося на перегляд старих листівок, фотокарток, журналів, книжок…

Знайшла кілька клаптиків паперу з моїми віршатами, яким вже рік, а може, й більше.

***Найкраща***

Найкраща ніколи не буде одна,

Тим паче - з такими очима!

Життям насолодиться тАя сповна,

Що крила хова за плечима.

/03. 02. 12/

***

Вона була бездушна й надто горда,

Чи прагнула такою всім здаватись…

Вночі ретельно куталася в ковдру -

Шалено їй хотілося сховатись.

***Самотність. Поезія. Вечір.***

Ти падати стрімко воліла,

Хоч мріяли інші про крила.

Думками знущалась над тілом -

Інакшою бути хотіла.

Сміялася там, де не треба,

І плакала все недоречно,

Годинами глЕділа в небо…

Самотність. Поезія. Вечір.

Життя пролітало миттєво,

Байдужість закралася в душу.

Жени її, люба, від себе!

Жени! Бути сильною мусиш!

Хвилини жорстокі.

Ти знаєш,

яка зараз мода, до речі?

Ніколи, повір, не вгадаєш!

Самотність. Поезія. Вечір.

/18. 03. 12, 13:30/

***

Борюся, доки серце не в полоні…

Прибічниця жорстоких надто ігор,

Я сильна, я незламна, я індиго!

Я інша, бо цураюся шаблонів.

Між нами - чотири осені

І всього лише три зими.

Не хочу я бути дорослою,

Дорослі не бачать сни..

Душа продірявіла, хоч бери й макарони відкидай..

У кишені затерта п'ятірка й жуйка "Orbit", і чомусь мені здається, що цього не вистачить, аби придбати нову душу. Та куди там.. Цього недостатньо навіть, аби заплатити майстрині за кілька залатаних дірок.

Наближається літо, отже, буде тепло. У мене є три місяці, аби нашкребти трохи грошей і підлатати своє нутро, бо осінні вітри розітнуть мене, таку незахищену й вразливу.

Я щороку хворію людьми. Цікава така хвороба.. Ти спочатку перебуваєш у стані ейфорії, а потім знесилено борсаєшся в ліжку, намагаючись одужати, а дзуськи! Люди вже в тобі, вони зжирають тебе зсередини, течуть жилами замість крові, випасають твої думки, ніби овець… Імунітет безсилий.

Восени я знову захворію, головне - підготуватися до нової "маленької смерті"..

P.S. "Любовь, как случайная смерть.." ©Земфіра

Дешеві люди ніколи не п’ють «Колу», не їздять на метро й не смалять дешевих цигарок.

Натомість ті, чий внутрішній світ безцінний, одягаються в секонд-хенді, сплачують проїзд ледь нашкрябаним у кишені дріб’язком і купують туалетний папір за гривню п’ятдесят, вважаючи 2-гривненивий чимось розкішним.

Розцяцьковані ляльки, багаті дядечки, мені по-справжньому вас шкода. Ви борсаєтеся, ніби мухи у варенні, намагаючись набити собі ціну, навішуючи на себе дорогі «побрякушки».. Невже так тяжко зрозуміти, що прочитана книга набагато вартісніша за новий браслетик чи піНджачок від Пластініної..?

Чекаю твого листа,

Що пахне зів'ялими квітами..

Наївна, дурна, проста,

Я марю твоїми привітами.

Бувало, поштар старий

Знущався, ходив під вікнами,

Надію давав, дурив..

А нині не дурить – звикла я.

Чекаю твого листа,

Умита холодними зливами.

Так само – дурна, проста,

От тільки із косами сивими.

P.S. "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами…" ©Леся Українка

Чи існує в моєму житті щось, що приносить ще більше задоволення, аніж музика, кава, теплі ковдри, книжки й балачки про все й ні про що одночасно? Чогось не існує, існує Хтось..

Людям слід остерігатися двох речей, які проймають аж до кісток: холоду й самотності. Від холоду мене рятують кава, ковдри, обігрівачі, обійми, кошлаті светрики, а самотності я не боюся.

Мені однаково приємне спілкування з цікавими людьми й перебування у власному товаристві…