Моя ніжність помирає на лікарняному ліжку.
Я читаю їй улюблену книжку, сподіваючись, що Маркес її врятує.
А вона посміхається й каже, що в лікарнях не помирають:
— Наївно гадати, що життя залишає нас в оцих білих кімнатах.
Не помираємо ми й тоді, коли чуємо отруйні "не кохаю", "не потрібний (-а) ", "вас звільнено", "я йду".
Ніколи не помирають від віку. Я взагалі не знаю, хто вигадав цю нісенітницю! Наша сусідка більш жива, аніж будь-яка 30-річна жінка, а їй уже 73.
Помирають непомітно й тихо, так, аби ніхто не побачив…
А потім спокійнісінько існують далі. Живий труп - це не оксиморон, це саме та словосполука, що якнайвлучніше описує сьогочасне суспільство. Вони мертві зсередини, дарма, що зовнішність неперевершена.
Я пригадую той момент, коли життя мене залишило. Я побачила приреченість в очах вуличної кішки. От тоді то я й померла…
Життя втрачає барви, ти починаєш бачити навколишній світ у жалюгідних кольорах райдуги, не помічаючи відтінків. А ще.. Ти не можеш пригадати своїх снів, поезія на літературних вечорах вже не чіпляє, почуття стають одноманітними, аромати квітів не відрізняються ані на ноту…
Ти можеш існувати так хоч цілу вічність, та чи витримаєш?
От коли не витримують, тоді й приходять до лікарень. До лікарень приходять уже мертвими.. Смерть не має нічого спільного з тиском, рівнем цукру чи холестерину. Смерть - це душевна сліпота.
Моя ніжність видавалася надто дорослою й мудрою як для 17-річної.
Вона втомилася й доживає віку на лікарняному ліжку.
Я закриваю Маркеса, бо його необхідно відчувати, а не просто слухати, обертаюся й розумію, що її більше немає.
Мені лячно ходити вулицями. Як розпізнати живих серед натовпу мертвих?! І як зрозуміти, чи жива я?
