«Остання», - полегшено видихнула я, розпаковуючи валiзу.
Уже втретє за два роки я вимушена переїжджати, змінювати номер мобільного, колір волосся…
Це така гра. Я граюся в хованки, сподіваючись, що більше ніколи тебе не зустріну, а навіть якщо й зустріну, то ти мене не впізнаєш.
Я чомусь впевнена, що мені не так болітиме, якщо ти ніколи не зателефонуєш за номером, якого не знаєш, не зайдеш до квартири, не знаючи адреси…
Та куди там.. Болить, пекельно болить. 
Одного разу ми випадково стрілися на вокзалі, й ти сказав: «Дурненька, куди б ти не їхала, тобі не стане легше з однієї простої причини – ти завжди береш з собою себе!».