С некоторыми людьми это приключается раньше, с другими позже, — по воле случая или по закону гравитации, но заканчиваем мы все одинаково. Превращаемся в уродов. Большинству женщин знакомо это чувство: когда с каждым последующим днем становишься все более и более незаметной.
та, которая опоздала родиться или пришла в мир раньше срока…
возможно ли пережить часы, которые еще не наступили?
«Кохайтеся, чорнобривії та не з москалями…» так розпочинається одна з поем Т.Г. Шевченка. А умене одразу постає питання: чому в твоїй творчості, Тарасе, червоною ниткою проходить відверта зневага до «москальщини», «москалів», «ляхів» та «панів»? А чи не тебе, Тарасе, саме ті «москальські пани» викупили з кріпацтва? А чи не тебе вважали своїм другом «паничі»та підтримували тебе у скрутний час? А що зробив ти для своїх рідних та земляків після отриманої свободи, кого врятував? «У наймах, сестри, помрете!» констатовано в одному з твоїх творів. От так то – лише співчуття до рідних, жодного натяку на дію, на спроби допомогти рідним людям. Яка б доля чекала на тебе, Тарас, якщо б не зустрілися на твоєму життєвому шляху ті самі «москалі»? Маю припущення, що до кінця днів своїх розмальовував би ти кімнати та фіранки в панських маєтках, у кращому випадку – сільські церкви. Твій нездоланний дух націоналізму відстежується у всій творчості. Але ж ми – українці – люди щирої, відкритої душі. І з метою піднесення рідної нації не можна зневажати іншу. Тим більше, якщо представники саме цієї нації надали тобі свободу, освіту, підтримку. Я добре пам’ятаю, що вдома у моєї бабусі було лише2 книжки: дореволюційного видання Еванглія та твій «Кобзар», який вголос любила читати моя бабуня. І ще тоді, в дитинстві (як доречі і зараз) я не могла збагнути чому у тебе так мало світлих, ліричних творів, чому в них так багато сірості, сліз, нужденності, крові, біди, страждань та злиднів? Бабуся моя, читаючи, час від часу плакала. І мені моторошно ставало на душі від її сліз та похмурих, суворих історій, заримованих у поемах. А ще у моїх дитячих спогадах є і такий сюжет: під час перебування на канікулах у бабусі, кожен день ми з сестрою писали диктанти і оскільки інших книжок у домі не було, бабуня надиктовувала нам віршовані тексти з «Кобзаря». Ми слухняно писали, роблячи безліч помилок, і одночасно мріяли скоріш вибігти на вулицю до друзів. З дитячих років промайнуло багато часу, чимало що сталося с тих пір, залишила цей світ моя бабуся, загубився десь її старенький зачитаний «Кобзар», а я так і не змогла сприйнятита полюбити поезію Т. Шевченка (якщо відверто окрім вірша «Садок вишневий коло хати…» ;). Як на мене Шевченко – унікальна та в одночас суперечна особистість. Бо з іншого боку, я пишаюсь тобою Тарас, за твій нескорений дух, за сміливі думки та слова. За твої часів, твоя творчість була героїзмом! Ти дійсно один з символів України, видатна особистість. Твої мрії про незалежність України, туга за козачими часами були радикальними та вкрай опозиційними. А думки («думи» ;) твої свободними та непідкореними. Твої надбання важко переоцінити… Але мені особисто, шановний Тарас Григорович, більш за все подобається не твоє літературне надбання, а художній спадок. Безперечно, твої картини, багато малюнків та гравюр виконані майстерно. Талановито передані емоції персонажів, герої картин настільки вражаючи, що здається, за мить після того як я починаю вдивлятись на репродукції полотен починають розказувати свої нескінченні історії, теревенити між собою, базікати та пліткувати, не зважаючи на моєздивування…Їх неспішні безкінечні розповіді зачаровують мене, заставляють задуматися і я ловлю себе на думці, що можу перетнути тонку грань психічного розладу…. А гра світла і тіні на твоїх полотнах просто вражає та підкорює мене. Вдивляюсь я ввогонь свічі на одній з твоїх картин, той вогонь, виблискує, мерехтить від вітерця -начеб заграє до мене, і тіні на стінах починають рухатись… Персонажі оживають і стають реальними… Ось такі враження виникають у мене, колия дивлюсь на твої картини. Та грішним ділом думаю, що краще б ти, Тарасе, частіше брав у руки пензель та фарби, а перо та чорнильницю використовував лише для написання листів… Ось таким суперечливим виглядається мені Тарас Григорович Шевченко, мій Шевченко! P.S.Прости мене, Тарасе, за мої суб’єктивні погляди, мої категоричні слова, а можливо і колючі питання. За те, що ставлячи їх я так і не отримаю від тебе відповідей. За те, що ти не можеш посперечатися зі мною, довести мені нікчемність моїх роздумів. За те, що мої погляди залишаться непорушними.
я оглушена, я как будто 4 часа смотрела фильм, который так и не смогла понять
её узнать очень легко. у нее всегда холодные руки. её сердце стучит тихонько, почти неслышно. её глаза пусты. в них лишь печаль. но её тело.оно совершенно.
хотела уничтожить смысл своей жизни, но не нашла его
я больше не могу ждать весточки от тебя.
депрессия, бессоница - вот что меня теперь ждет.
не знаю что будет далее
спасибо.. не убивай мебя, прошу
напиши мне.
одно слово.
мне больше не надо.
правда. так больно.
я жду, а тебе плевать.
не спи, напиши мне ночью, это так важно для меня
"Ты зашла в аптеку, а вернулась старухой, привет, я люблю тебя"
Смотря друг на друга,
Говорите всегда правду.
Так немного больнее,
Но намного быстрее падать.
спотыкаюсь
о камни прошлого,
что тянут прямо на дно.
ничего
никогда не изменится,
если другим на тебя -
все равно.
ты забудешься, обязательно,
я надеюсь
и именно в этот раз:
когда я поставил точку на всем, что было мне дорого,
не смей пытаться возвращаться ко мне,
не смей,
повторять
этот глупый и
жалкий
фарс.
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу, — проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу, — проспівала.— Отак, удова молодая, —
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають
Самые популярные посты