минуле, все-таки, залишає чималий осад у душі. інколи це приємні відчуття, інколи - біль. мої спогади зайняті весною. часом, коли багато чого змінилось. деякі люди пішли від мене тоді, і прийшли знову пізніше, але доля знов захотіла розвести наші дороги. а хтось був тоді та зник зараз.

та чомусь саме весняний варіант мені до душі більше.

Даже самая сладкая вата
Превратится в кровавый дым.
Не стреляй по любимым, не надо -
Лучше сам умри молодым.

Мы устраиваем засаду,
А потом от себя бежим.
Не стреляй по любимым, не надо -
Стреляй по чужим.

осень пляшет мне твист на нервах, сердца бешеный ритм сбит.
но мечта не напьётся первой и средь ночи не позвонит.
мой диагноз, по сути, ясен: люблю тех, кто убьёт ударом.
ну а кто быть со мной согласен, тот не нужен совсем. и даром.
нас, таких идиотов, столько… мы - огромный ходячий сплин.
этот мир одиночеством только безграничным своим и един.
все, наверное, сговорились - что ни день, то один сюжет.
добровольно мы растворились в своих твиттерах и жж.
и мобильный уже не пикнет, что пропущенный вызов есть.
никому не нужны, привыкли, а цепляться - большая честь.
побывали мишенью в тире и домой сквозь толпу в метро.
просто терпим, латаем дыры, что размером со всё нутро.
я - усталый скрипящий робот, идеальный такой боец,
что идёт даже если холод, боль и, в общем-то, не жилец.
ну а чувства всегда некстати вдруг приходят, пугают сон,
что сам бог сидит на кровати и рыдает мне в унисон.
ну а если рыдать, так громко, если жить, то по полной жить,
чтоб не выжить пытаться только, а мечтать и творить, любить.
если песни, то чтоб навылет, через сердце, чтоб с мясом, в цель,
чтобы риффы своею силой сорвали к чёрту дверь с петель.
да будь проклят весь этот вторник, эта серость и весь наш быт.
поскорей выметай уж, дворник, то, что держит внутри, болит.
выметай, это нужно крайне. если выстрел, то точно в такт.
ну а друг если, то не в онлайне, чтобы рядом и просто так.
друг, чтоб вместе зимою грелись от горящих своих идей.
тот, кому бы сказать хотелось: "храни бог тебя от людей".

із-зовні людина, всередині звір

— Сильно сумувала?

— По твоїй вулиці проїхало шістьдесят чотири машини, з них дев'ятнадцять зелених.

Восени спогади піднімаються на поверхню розуму. Уявним кінопроектором переглядаєш кадри з минулого. Далеко не приємний фільм, а часто і болючий. Є в цьому і хороше: окинувши поглядом минуле, інакше дивишся в майбутнє. Розсіюються марні ілюзії, зміцнюється душевний імунітет. Якась переоцінка цінностей… Осінь - єдиний час року, яке вчить. Виліковуватися від минулого, не складати гірко руки, шукати любов і чекати. Осінь наділена даром зцілення.

"у мене все чудово, дякую" - ось так я й брешу щодня відповідаючи на доволі банальне і просте запитання "як ти? "
чому я завжди тут нию? бо нема більше кому. раніше ще Вані могла, але він називає мене дурною. мабуть, так і є.
знаєте що зараз мені хочеться, от хочеться найбільше на світі? щирих обійм, тааак; 3
люди повинні бути сильними, я ж не виключення, але я ламаюсь, знаючи, що все не так, не так як мені хотілося б. а що мені заважає просто встати і взяти те, що я хочу називати "своїм"? гордість? сумніви? ну от що? якщо хтось знайде відповідь, будь ласка, зателефонуйте -___-
чому я не можу визнати своїх бажань чи не бажань? чому? невже я боюсь? ха-ха. так багато питань в голові і жодної відповіді. можливо, все буде ясно наступного тижня, а, можливо, й ні. от і що мені робити?

варто ж спробувати? чи ні? я нереально вагаюсь.
просто не хочеться почути якусь негативну відповідь чи реакцію. мене штурмує в середині щось. моє море. ахаха, ванільна єрєсь? ну да. буду кричати

чому зараз це не тоді? тоді було все набагато легше.

Наш декаданс виключить світло
Кімнати залишить ескіз.
Втомлені ми будемо день зустрічати,
І падає вниз.

Буде весна,
І теплий дощ буде іти,
Поки так йому скажеш ти,
Поки так йому скажеш ти.

Ніч відійде і стане безмежно малою,
І зникне за край.
Десь продзвенить, ніби для нас із тобою,
Самотній трамвай.

Буде весна,
І теплий дощ буде іти,
Поки так йому скажеш ти,
Поки так йому скажеш ти.

напевно, прийшов саме час висказатись. любі друзі, які мене читають, запевняю вас, далі у цьому пості я нічого цікавого не напишу. у мене все як завжди - ніяк. настрій геть пропав. а через що? та через правду.
історія така: хотіла Настя помиритися з однією людиною, перед якою почуває зараз себе винною. чому? бо весною накосячила. що ж зробиш, що я така людина-косяк? ну от і все, вроді, як добре, але захотілося дурній дитині миритися. а сенс? це, ніби, як я хочу, а та людина ні. і що ж вийде? нічого. але ж мені ніби як і хочеться, але сенс? от де сенс? якби я була впевненна, що не тільки я хочу.. аааа, пишу всяку фігню, голова розколюється.. але я б хотіла.. а от сенсу нема.. і що тепер робити?

Вся наша проблема в тому, що ми не цінуємо те, що у нас є.

Ми спілкуємося з ними так, ніби у нас є необмежена кількість спроб. Ми не цінуємо тих, хто з нами поруч. Завдаємо їм біль, розчарування, і не замислюємося над тим, що коли-небудь людина може просто піти. А ось тільки потім, коли людина йде, нас починають мучити каяття совісті, ми починаємо страждати, нам боляче і погано.

бувають ранки коли здається
що я єдиний на ціле місто,
хто починає цей день без кави,
я не люблю її; вчора, звісно,
я не любив всіх твоїх салатів,
домашніх капців, м'яких халатів,
волосся в роті, на стінках ванни,
сьогодні певен - люблю і марно
в твого сумління просити щастя.
в пустому ліжку не прокидатись,
в холодній кухні не гріти стіни,
не пити кави, не гнути спину,
не грати в ігри, наполовину
щасливий я. народиш сина
мені з очима з ясного неба;
бувають ранки, коли до тебе,
хотілось більше ніж власне жити,
в твого сумління чогось просити
невдячна справа, як врешті й в себе
для тебе віри, що завтра буде,
що ми щасливі й здорові люди,
що післязавтра до ночі ближче
вернусь в ці стіни. читайте вище.

Чоловіча турбота в наш час це така рідкість, що за неї стає незручно і весь час хочеться дякувати.