Дева (21 декабря) 21 декабря, пятница

Люди никогда не переставайте добиваться Дев.
Мир меняется и окажется так, что вы имели все шансы,
но опустили руки, не сделав последний шаг. Единственные
вещи в жизни, о которых мы жалеем - это вызовы, которые
мы не приняли. Делайте то, что заставляет вас чувствовать
себя счастливыми. Будьте с Девами, кторые заставляет вас
улыбаться. Смейтесь, пока вы дышите. Любите пока живете.

а раніше ж було простіше? взяти, наприклад, рік назад, або навіть два. так чому ж все змінилося? що ми робимо прямо зараз? це, типу, ні кроку убік, ні кроку назад, а лише вперед? а що, якщо ти відчуваєш, що минуле і є твоїм майбутнім?

Іноді так солодко бити по собі минулим. Особливо, якщо воно було те, "твоє" минуле не так вже й давно.

Знаєш, хтось у голові моїй прорізав дірку.
Звідти кіноплівка – чорно-білим по живому ріже

тільки за цей рік було багато втрат і болісних досвідів, людей, що пішли й не повернулися, слів, сказаних невчасно, або запізно, або не так як треба. невдалий 2012.

Я стала черствіти. Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я - штучна паляниця, котра лежить за склом в музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно - слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. Мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів.

мені цікаво, як Сані вдається щоразу знаходити мій блог? я ж навіть адресу міняю! а ще скільки треба мати наглості щоб не підняти трубку?! той Бондарук!

сьогодні почала замислюватись наскільки люди дрібні та жалюгідні. вони готові придумати любу історію, аби зацікавити когось своїм життям чи принаймні для того, щоб їх хоч трохи вислухали. ЛЮДИ ПРАГНУТЬ УВАГІ! а чи завжди отримують? звичайно, що ні) от і шукають способи як її привернути до себе. хтось нагло бреше в очі, а хтось просто робить з себе клоуна. не знаю хто дратує мене більше. але, напевно, все-таки другі. ну чому б не побути самим собою? ну нащо цей цирк?
а ще дратує спілкування, як ніби, воно є, є і тут трапляється якийсь переворот, певна подія і "оп", його вже нема. нема тиждень, два, місяць, два, а потім знову все починається по-новій.

Остання стадія ліні, це коли шукаєш причину залишитися вдома, щоб не йти на побачення.

захарило мене все! особливо мамині заскоки. а ще більше виводить те, що вона таскає мої речі. то кофтинку візьме, то чоботи взує. доречі про останнє, оскільки у нас власний будинок, а снігу намело так, що в школу завтра діти не йдуть, мої ж батьки вирішили почистити подвір'я від снігу. хто здогадаєиться чиї чоботи взула моя мамочка? бляха, ну чому не свої, ну бляяя. тепер вони стоять у куточку страшні та промокші, а мені нема що взути, хоча зараз і буду йти гуляти! а вона це знала! знала!

P.S. а потім мама ще питає, чому моє взуття таке завжди вбите?!

коли людина робить нам боляче
то швидше за все, сама вона - глибоко нещасна.
щасливі люди не хамлять в чергах
не лаються в транспорті
не пліткують про колег
щасливі люди в іншій реальності.

їм це ні до чого.

Есть люди уютные как одеялки. Обнимут и понимаешь - ты дома.

АХАХАХАХАХ

а знаєш що? як хочеш

НУ І ПІЗДУЙ НА ХУЙ.

читаючи стару нашу літню переписку, я зрозуміла, що насправді нема нічого гіршого ніж неповага до себе.

цього достатньо, хлопче, повір.
виспишся,
зберешся,
повеселишся,
нап'єшся,
націлуєшся,
виспишся знову ж,
проснешся,
позгадуєш,
натішишся.

нарешті наважилась написати новий пост.
отож, hope you'll enjoy it.
останні часом все так різко змінюється. надзвичайно швидко. і справді все. наприклад, я почала завалювати навчання ще більше. виною тому є або ж серіал, або ж справді святковий настрій. я рада, що випав сніжок.
чому ті, хто був раніше з тобою не залишаються з тобою ж назавжди? все частіше почала задавати собі це питання. було б так добре, якби всі твої друзі залишалаись з тобою і ні на крок не віддалялись. зрозуміло ж до чого я веду.
щоразу коли я втрачаю когось одного, втрачаю й інших. це ніби намисто з бісеру, яке обірвалось. мені шкода. але я розумію чому.
останні 3 дні переписуюсь з більшостю з людей з минулого, помирилась з О, ржу щодня зі своєю шопоголічкою та, по-мало, живу.

як мене дістала школа, надоїли ці тупі пикі щодня.
добре, що є 2-3 людини, які справді спасають