Accept yourself

Твої слова вже ніц не варті,
Усе, що можна ти сказав.
Мов стріли з уст твоїх летіли,
Куди потрапили - не знав.
Та й нащо знати вже ? Не треба…
Збирай всі речі й геть іди!
Коли летіла я до неба,
Ти на землі лишав сліди.
Та мить, в якій була щаслива,
Лишилась спогадом моїм.
Твоя любов була зрадлива.
Без тебе добре сплю я, їм.
Та все ж щемить десь всередині,
А що щемить - я не збагну…
Покинув, мов малу дитину.
Лишив на спогад лиш весну.

Заради тебе я ладна кинути палити,

Почну всім усміхатись й стану дуже чемна,

Усе, чим ти живеш, я зможу полюбити,

Лиш дай мені надію — що все не даремно.

Ти маєш купу друзів, тобі моря в коліна,

З тобою завжди поруч сміх і радість.

А я лиш збоку дивлю’сь, як та мала дитина,

В тобі напевно викликаю тільки жалість.

Ти знов мені щось скажеш, і не вловлю я суті,

Очима буду я вивчати твої очі, вії.

Я мов старий термометр, що вже немає ртуті,

Навчилась сподіватись вічно без надії.

Прошу я: більше не дзвони! Від звуків голову тво'го

у грудях серце завмирає,

тремтять повіки. Я не знаю,

як запитати і кого,

як із тобою далі бути…

Мені так страшно знов відчути

оцю солодку дивну втому…

Прошу мовчи! Бо в голосі я твому

почула лиш сарказм й байдужість.

Вже не смілива. Мою мужність

ти розтоптав одним лиш кроком…

Ну як могла я ненароком

знов необачно закохатись…

Я ж просто дівчина. Віддатись

часом так хочеться цим почуттям…

Десь між життям і небуттям

я у думках своїх літаю.

Тобі ж байдуже - знаю, знаю…

Та можна, про одне попро'шу лиш?

Хоч крапельку надії ти мені залиш.

Ти ураганом увірвавсь в моє життя.

З тобою йду я в пітьму, у небуття.

Кохання вмить закрило мої очі.

Не можу відрізнити вже я день від ночі.

Скажи мені, чому ти досі поруч?

Я збилася з дороги, праворуч чи ліворуч?

Куди піти? Прошу: візьми за руку,

Разом ми віддамося коханню напоруки.

Ти був для мене небом.

Щоночі і щоранку

Я линула до тебе,

Як та покірна бранка.

Моєю був водою,

Повітрям і землею,

Навіки поклялася

Я буть лише твоєю.

Та що мої слова…

Ти їх давно не чуєш,

Своїми лиш світами

На самоті мандруєш.

Мої нікчемні рими

Для тебе лиш цитати.

Вони - мій порятунок.

Ти ж можеш не читати.

Прийми мене такою, як я э, Змирись, мене ти вже зм1ниш. Прошу тебе, прийми ти моэ, Нав1ть якшо ти вже мене й не в1риш. Так, не 1деальна, але для тебе в самий раз. Ти теж не ангел, не з1йшов ти з неба. Ти до к1нця мене послухай хоч би раз, Це не примха моя, скор1ше це потреба. В словах мо!х в1дчуэш ти моря кохання, Озера ласки 1 ставки тепла. Облиш нарешт1 ти сво! вагання. Тоб1я дала все, що лиш могла.

Листопад. Що за неук цей місяць листопадом охрестив.

Давно ж опало листя. Лиш холод і мости,

Лиш сніг та чорний ворон…

Між нами біль та сором,

Його не відвести.

Якби ти знав як гірко

Пекла у грудях дірка,

Коли ти відпустив,

Ніколи б ти не вийшов

Крізь двері в глухій тиші.

Та ти не знав й пішов. Мені самій залишив

Купу сміття, листів й текіли,

Сама не п"ю, мені не сила.

Тебе б чекала, але марно.

Тобі б писала, та вульгарно

І лиш листопад ненароком

Омиє душу брудним соком.

Ти кажеш, що життя то дивна річ.

Та чи це так ? Чому ж щодня ти пліч-о-пліч

Крокуєш із собі подібними і помічать не хочеш

Запал з чиємусь серці чи мрійливі очі?

Ти оминаєш їх свідомо чи бездумно.

Складаєш крила. Раціонально дієш і розумно.

Бо ж ти людина. Усе нове для тебе небезпека,

Ти зміни носм чуєш ще здалека,

Ти їх майстеро оминаєш,

Нових людей не підпускаєш,

Адже вони життя твого уклад порушить можут,

Чи боляче так зроблять - ніякі ліки не поможуть.

Так, щось міняти здається небезпечно.

Нові обличчя, фрази не в попад, так недоречно.

Смішним бувати ти боїшся,

Щось не виходить і ти злишся…

Життя всіх граней ніколи не сприймеш,

Та й хвиль його бурхливих убрід не перейдеш.

Такі слова як "біль", "смерть", "розчарування"

Із лексики не викреслить, прийми ж їх. Без вагання

Дивися в очі людям - приєним і не дуже,

І може ти від когось почуєш тепле "друже",

А може хтось окине поглядом байдуже.

Адже життя то дивна річ.

Холодний день, та тепла ніч…

Яскравий колір та приємний запах…

В руках людських чи у котячих лапах…

То є життя. У кожного своє.

По-своєму прекрасне. Цінуй його як є!