Прошу я: більше не дзвони! Від звуків голову тво'го
у грудях серце завмирає,
тремтять повіки. Я не знаю,
як запитати і кого,
як із тобою далі бути…
Мені так страшно знов відчути
оцю солодку дивну втому…
Прошу мовчи! Бо в голосі я твому
почула лиш сарказм й байдужість.
Вже не смілива. Мою мужність
ти розтоптав одним лиш кроком…
Ну як могла я ненароком
знов необачно закохатись…
Я ж просто дівчина. Віддатись
часом так хочеться цим почуттям…
Десь між життям і небуттям
я у думках своїх літаю.
Тобі ж байдуже - знаю, знаю…
Та можна, про одне попро'шу лиш?
Хоч крапельку надії ти мені залиш.