t

my sweet prince you are the one

все іде по пізді і the main thing не зациклюватись на цьому.

голова гуде. очі в тумані. я не хочу їсти. викладачка з англійської каже, що я дуже схудла і звертається до мене "poor girl". а що далі??

добиває те, що найближча подруга, з якою я з першого дня мого навчання у цьому місті, через 9 днів летить в Канаду і повернеться мінімум через 8 міяців. я так хотіла, щоб у неї все склалось і їй дали ту грьобану візу, а сталось це у той момент, коли я не хочу, щоб вона мене залишала і коли мені жахливо потрібна її підтримка. мені здається, що я не переживу це все. вибухну або згорю.. чи просто зникну..

як себе взяти в руки? я ніколи раніше не була такою розбитою.

нічого не хочу.

Чи впізнаєш ти мене в пеклі? Не те, щоб я бажала комусь такої долі…Доводять, що головне не загубити себе і не розчинитися в комусь, бо експресивним людям дуже важко відновлюватися, повертати свою незвичайність. Інколи відчуваєш як тонеш в іншій людині, занурюючись з головою, задихаєшся від великої кількості барв, якими намальоване чуже море. Але хвилі цього моря бувають такими обманливими, немов сирени притягують твій корабель до себе і висмоктують усі життєві сили. Пізніше наступає етап реабілітації, але знову ж таки це відбувається циклічно. Чи вистачить сил залишитися індивідуальністю, а не макетом предмета обожнювання?
Хто ж розпустив чутку про існування споріднених душ? Чи притаманні людині якості самопожертви?…Кажуть, що люди народжуються добрими, але все-таки частина нас прагне домінувати над кимось, таким чином домінант пожирає свого підданого, стирає його самосвідомість, залишаючи сіру, виснажену оболонку. Люди готові на багато що, наприклад, на проектування газових печей для того, щоб знищувати собі подібних. Але чи здатні ми віддати комусь не лише фізичну частину свого існування, а й присвятити себе, якоюсь мірою стираючи своє «Я», іншій людині?
Полюбити ближнього більше, ніж самого себе…Для більшості з нас це може здатися чимось із світу фантастики, адже найбільшим злом на цій Землі залишається людина. Ми перетворилися на монстрів, які вміло вдягають маски, витирають кров жертв із своїх рук та нахабно усміхаються перевернутим законам життя. Але є й такі, які можуть читати думки іншої людини, передбачувати її поведінку, змальовувати жести, вгадувати, який у неї погляд в певний момент та чи турбують її мігрені. Проте, чи хотів би кожен хворіти разом з своїм ближнім, задихатися від того, що комусь теж бракує повітря?
Як на мене найціннішим даром є сміливість перед втратою себе та набуттям сенсу життя в іншій людини. Існувати заради себе звучить банальніше, ніж віддати душу тому, хто її потребує. Вірю в те, що споріднені душі – не вигадка, бо часто відчуваю, що готова зробити самопожертву…Аби вона була прийнята.